Трансформационно-коммуникативные стратегии исследований: язык – общество – культура

Main research strategies in the humanitarian sphere, connected with the transformation-communicative approach by K.-O. Apel, have been studied in the article. This approach is based on I. Kant’s classic transcendental method, but has much wider sphere of application. Syncretic tendencies in humanitarian sciences cause the search of criteria or generalizing principles, which would allow not only combining basic research strategies, but also covering variable forms of the social-dynamics. Language in its various forms becomes the common ground, where it is possible not only to describe, but to explain disparate elements of the society’s functioning. These elements, when developed, cause the formation of culture. The basis for the analysis of the interdisciplinary communication features are relevant branches of philosophy. Specific realities of the research activity are understood by the methodologist as the deep interrelation of language tools and specific features of scientific knowledge’s changes. In fact, the researcher simultaneously performs double task: interprets scientific texts, improves his/her understanding of their structural characteristics, and also studies social, cultural, humanistic priorities of the available practices. Based on the characteristics of the modern culture (rapidity of development, lack of self-awareness and «maturation» vector, non-manifestation of methodological tools), sociological and linguistic sciences become to be a model in the humanitarian area. At the same time, awareness of the structural maturation of such knowledge is low. The development of linguistic sciences has more advanced conceptual design and it resonates with the evolution of the language philosophy. That’s why, considering the socio-cultural transformations of the globalization era, grounds of clarification of the specific methodological potential, which are accumulated in the contemporary linguistics, should be considered. In this situation, some hopes are connected with the peculiarities of thinking in the technology sphere. However, the methodological component in the technological mindset is still in the embryonic condition. Therefore, pragmatic vectors should be found in the methodological consciousness of human knowledge. Summarizing, it can be said that transcendental-communicative approach allows identifying the connection between language and society, science and culture; establishing innovative methodological scheme, heuristic potential of which can be verified in the field of culture research.В статті розглядаються основні стратегії досліджень у гуманітарній сфері пов’язаних з трансформаційно-комунікативним підходом запропонованого К.О-Апелем, який спирається на класичний трансцендентальний метод І. Канта, але у значно ширшому його застосуванні. Синкретичні тенденції у гуманітаристиці зумовлюють пошук критеріїв або узагальнюючих принципів на підставі яких вдалося б не тільки об’єднати основні дослідницькі стратегії, але й охопити множинні прояви соціодинаміки. Мова у різних її проявах стає тим узагальнюючим полем, у якому можливо не тільки описати, але й пояснити різнорідні елементи функціонування соціуму, які в розвиненому вигляді приводять до формування культури. Апель запропонував програму трансформації філософії, за якою передбачалося оновлення посилань традиційної філософії, поняття раціональності й сенсу філософування, що конкретніше реалізується в трансформації традиції трансцендентальної філософії в кантівському варіанті. Основним завданням стає прояснення найважливіших передумов трансцендентально-герменевтичного поняття мови й, відповідно, орієнтованої на мову трансформації трансцендентальної філософії.Таким чином, трансцендентально-комунікативний підхід дає можливість виявити взаємозв’язок мови і суспільства, науки і культури, становленню інноваційної методологічної схеми, евристичний потенціал якої можна перевірити в полі дослідження культури.В статье рассматриваются основные стратегии исследований в гуманитарной сфере связанных с трансформационно-коммуникативным подходом предложенного К.О-Апелем, который опирается на классический трансцендентальный метод Канта, но в значительно более широком его применении. Синкретические тенденции в гуманитаристике обусловливают поиск критериев или обобщающих принципов на основании которых удалось бы не только объединить основные исследовательские стратегии, но и охватить множественные проявления социодинамики. Язык в различных ее проявлениях становится тем обобщающим полем, в котором возможно не только описать, а и объяснить разнородные элементы функционирования социума, в развитом виде приводящих к формированию культуры. Апель предложил программу трансформации философии, по которой предполагалось обновление посылок традиционной философии, понятие рациональности и смысла философствования, что конкретно реализуется в трансформации традиции трансцендентальной философии в кантовском варианте. Основной задачей становится прояснения важнейших предпосылок трансцендентально-герменевтического понятия языка и, соответственно, ориентированной на язык трансформации трансцендентальной философии.Таким образом трансцендентально-коммуникативный подход дает возможность выявить взаимосвязь языка и общества, науки и культуры, становлению инновационной методологической схемы, эвристический потенциал которой можно проверить в поле исследования культуры

Стратегії сучасної культури в концепції симулякрів Ж. Бодрійяра

The article analyzes the concept of simulators of J. Baudrillard in the context of the formation of a methodological toolkit for the research of contemporary culture. It is determined that attempts to consider the work of Baudrillard by certain stereotypes hide the fact that this philosopher, when creating models of the field of research, did not address the emerged methodological structures. The actual formation of a conceptual apparatus describing author’s models of the field of research turns methodological tools into signs that determine the field of Baudrillard’s research. One of the main conclusions that can be  made by exploring the Baudrillard concept is the provision of modern consumption as a consumption of signs and symbols that has lost touch with the pleasure of biologically based human needs. This process is called the desire of buyers to be identified. Baudrillard seeks to show that the signs themselves produce their referents and meanings. Moreover, the signs try to break with all meanings and references and to be closed only on interaction with each other. As a result, a real universe of signs appears and this sign-object machine seeks to absorb the «real» world. This is probably because language has always been a means of social control, and since in the era of globalization such exploitation of language has only intensified, now the signs are completely detached from their referents and the «era of simulation and simulacra» arises. The fundamental is discussing the evolution of the sign in its similarity with the evolutionary interpretation of labor. A «free» worker can produce only equivalences and a «free and emancipated sign» can only refer to equivalent values. That is why the philosopher determines the significance of the new European sign in the simulacrum of «nature» (the simulacrum of «nature» is regarded as the Idea of Nature). The problems of natural science and the metaphysics of reality are characteristic features of the entire bourgeoisie since the Renaissance.The principal role in the formation of Baudrillard’s conceptual representations belongs to language. The postmodern overcoming of the subject-object difference is realized by Baudrillard by appealing primarily to the linguistic or «sign» nature of reality. The object is transformed into an object-sign and as such, within the framework of the general theory of sign systems, becomes an encoded fragment whose main characteristic is not simply the stereotyped craving for «difference philosophy» but the subordination of the object system code to its totality. Objects appears from human life, and the life disappears as a subject, turning into a human-object, which like a thing, performing a certain function, appears in inter-human relations. Signed consumption covers the whole life of people, from consumption of things and ending with consumption of the environment of human life, which includes labor, leisure, culture, social sphere, nature. All this enters into human life in the form of consumed signs, «simulacrum», transforming it as a whole into a simulation, in the manipulation of signs. The sign, the «simulacrum,» indirectly helps a person to master reality, but at the same time he destroys the real, replaces it with himself. Therefore, it is impossible to distinguish reality from error, since a significant feature of our culture is that illusion, imitation or simulation is so deeply preserved in our lives that it makes impossible the distinction between the real world and the realm of the imagination. The position of the researcher that in the era of postmodernity the distinctions between true and false, authentic and unauthentic, real and unreal are disappearing, is one of the central in his works and indicates a possible vector of cultural development.В статье проанализирована концепция симулякров Ж. Бодрийяра в контексте становления методологического инструментария исследований современной культуры. Определено, что попытки рассматривать творчество Бодрийяра по определенным стереотипам скрывают тот факт, что этот философ при создании моделей сферы исследований не обращался к наработанным методологическим структурам. Реальное становление понятийного аппарата описания авторских моделей сферы исследований превращает методологический инструментарий в знаки, которые определяют поле исследований Бодрийяра. Как исследователь Бодрийяр всегда находится в творческом движении от одной сферы в другую, от одной книги к другой, от одной концепции к другой, поэтому не строит методологических структур, но все же оставляет методологический след. Эти следы постоянно исчезают и растворяются. Исследователь сохраняет критическое отношение и к самому критическому мышлению, равно как и к мышлению как таковому - этому, по сути, главному инструменту философии. Бодрийяр, по его словам, всеми силами пытался освободиться от любого референционального и финалистского способов мышления, надеясь в полной мере подключиться к игре мышления, которое осознает, что оно мыслится чем-то другим. Для радикального мышления важна некоторая незавершенность, для него значимо, чтобы она никогда не исчезала, и вся работа радикальной мысли имеет целью ее сохранение. Как итог можно констатировать, что в конечном итоге основу всей динамики современной культуры составляет не серийное воспроизведение, а модуляция; не количественные эквивалентности, а оппозиции, способны к распознаванию; не закон эквивалентности, а подмена элементов; в конце концов, не рыночный закон стоимости, а структурный закон ценностей. Бодрийяр стремится показать, что знаки сами производят свои референты и значения. Более того, знаки пытаются порвать со всеми значениями и референциями и замкнуться только на взаимодействии друг с другом. Вследствие этого появляется настоящая вселенная знаков и эта знаково-объектная машина стремится поглотить «настоящий» мир.У статті проаналізована концепція симулякрів Ж. Бодрійяра у контексті становлення методологічного інструментарію досліджень сучасної культури. Визначено, що спроби розглядати творчість Бодрійяра за певними стереотипами приховують той факт, що цей філософ при створенні моделей сфери досліджень не звертався до напрацьованих методологічних структур. Реальне становлення понятійного апарату опису авторських моделей сфери досліджень перетворює методологічний інструментарій на знаки, які окреслюють поле розвідок Бодрійяра. Як дослідник Бодрійяр завжди знаходиться в творчому русі: від однієї сфери до іншої, від однієї книги до іншої, від однієї концепції до іншої, тому не будує методологічних структур, але залишає методологічний слід. Ці сліди постійно зникають і розчиняються. Дослідник зберігає критичне відношення і до самого критичного мислення, рівно як і до мислення як такого – цьому, по суті, головному інструменту філософії. Бодрійяр, за його словами, усіма силами намагався звільнитись від будь-якого референціонального і фіналістського способів міркувань, маючи надію в повній мірі підключитися до гри мислення, яке усвідомлює, що воно міркується чимось іншим. Для радикального мислення важлива деяка незавершеність, для нього значимо, щоб вона ніколи не щезала, і вся робота радикальної думки має метою її збереження. Як підсумок можна констатувати, що в кінцевому результаті основу всієї динаміки сучасної культури складають не серійне відтворення, а модуляція; не кількісні еквівалентності, а опозиції, здатні до розпізнавання; не закон еквівалентностей, а підміна елементів; зрештою, не ринковий закон вартості, а структурний закон цінностей. Бодрійяр прагне показати, що знаки самі виробляють свої референти і значення. Більше того знаки намагаються порвати з усіма значеннями та референціями і замкнутися лише на взаємодії один з одним. Внаслідок цього з’являється справжній всесвіт знаків і ця знаково-об’єктна машина прагне поглинути «справжній» світ

Teacher-Student Relationship and Facebook-Mediated Communication: Student Perceptions

La relación profesor-alumno es crucial para un aprendizaje y una enseñanza exitosos. Actualmente, la comunicación entre alumnos y profesores –factor esencial que facilita estas relaciones– sucede a través de las redes sociales. En la presente investigación examinamos las asociaciones entre la relación alumno-profesor y la comunicación alumno-profesor mediatizada por las redes sociales. La muestra incluyó a alumnos israelíes de educación media y secundaria de 12-19 años de edad (n=667). Se comparó la relación alumno-profesor entre sub-grupos de alumnos de acuerdo al tipo de conexión con sus profesores en Facebook (o la falta de conexión), sus actitudes hacia la prohibición de conexión por Facebook con los profesores, y sus percepciones acerca del uso de Facebook para el aprendizaje. Con respecto a las actitudes de los alumnos en relación a la prohibición de comunicación alumno-profesor vía redes sociales, así como el uso del Facebook para estudiar, encontramos diferencias significativas en tres grupos de alumnos: aquellos que no se interesan por conectarse con sus profesores en Facebook, aquellos que se conectan con sus profesores en Facebook, y aquellos que no están conectados con sus profesores, pero que desean hacerlo. Encontramos asociaciones significativas en la relación alumno-profesor y la comunicación alumno-profesor mediatizada por Facebook. En esta última existe una brecha entre las expectativas del alumno y la experiencia práctica. La clave para cerrar esa brecha se basa en las normas y la implementación efectivaStudent-teacher relationships are vital to successful learning and teaching. Today, communication between students and teachers, a major component through which these relationships are facilitated, is taking place via social networking sites (SNS). In this study, we examined the associations between student-teacher relationship and student-teacher Facebook-mediated communication. The study included Israeli middle- and high-school students, ages 12-19 years old (n=667). Student-teacher relationships were compared between sub-groups of students, based on their type of Facebook connection to their teachers (or the lack of such a connection); their attitudes towards a policy that prohibits Facebook connection with teachers; and their perceptions of using Facebook for learning. Regarding students’ attitudes towards banning student-teacher communication via SNS and towards using Facebook for learning, we found significant differences between three groups of students: those who do not want to connect with their teachers on Facebook, those who are connected with a teacher of theirs on Facebook, and those who are not co4tionship and student-teacher Facebook-mediated communication. We argue that in the case of student-teacher Facebookmediated communication, there is a gap between students’ expectations and in-practice experience. The key to closing this gap lies in both policy and effective implementatio

Культурно-історичне мислення і сприйняття майбутнього

Целью статьи является, с одной стороны, формулирование наиболее адекватных подходов к осмыслению трансформационных процессов современной культуры, а с другой − определение ключевых положений инструментария, используя который можно было бы выявить тенденции будущего культуры. На наш взгляд, такого рода инструментарий может быть воплощен в схеме: культурная традиция, культурный диалог и вектор культурных трансформаций. Культурная традиция определяет исторический потенциал культуры, сохраняя базовые ценности существования общества, тем самым указывая пути её возможного развития. Культурный диалог определяет настоящее культуры, дает возможность сосуществованию культур для создания единого культурного пространства с целью сохранения индивидуального в каждой культуре. Такой диалог предполагает выработку особых механизмов коммуникации, в которых учитывались бы своеобразные элементы разных культур, а не отвергались бы как не соответствующие ценностям одной культуры. Вектор культурных трансформаций возникает как результат взаимопроникновения и взаимодополнения культурной традиции и культурного диалога, таким образом воплощая в себе потенциал прошлого и настоящего, обеспечивая будущее. Д. С. Лихачев указал, что возможность такого вектора может быть обеспечена «принципом сопряженности», который фиксирует, что легче разглядеть общие тенденции развития, протягивающиеся в далёкое будущее для того, чтобы протянуть очень длинную мысленную линию в будущее, нужно иметь ей достаточно длинный же противовес в прошлом − линию столь же протяженную в прошедших столетиях. Если протянуть мысленные линии из прошлого в настоящее, то некоторые из этих линий окажутся столь устойчивыми по своему направлению, что их можно будет продолжить и в будущее.The aim of the research, from the one side, is the formulation of the most appropriate approaches for understanding the transformational processes of modern culture, and on the other, the definition of key provisions of the toolkit using which one could reveal the tendencies of the future culture.Radical changes in the modern world are inherent in socio-cultural transformations. Considering the culture as a historically developing mechanism for the reproduction of all socially important values, it becomes clear that it creates and unites modern society, creates the necessary conditions for its fruitful life, fills the ideological and spiritual vacuum and realises the intercivilizational interaction. However, the current state of culture is determined by challenges associated with identifying trends that indicate possible scenarios for the future. In order to clearly reveal these trends, a methodological scheme should be formulated in which the potential for both the life of culture and the historical forms of its manifestation would be embodied. In our opinion, such a scheme should include the following elements: a cultural tradition, a cultural dialogue and a vector of cultural transformations.The cultural tradition determines the historical potential of culture, preserving the basic values of the existence of society, thus indicating the ways of its possible development. Turning to its origins through tradition, culture overcomes historical distance, thereby recreating its integrity in time, for culture is never limited to the content of the present, it seeks to encompass the entire infinity and depth of historical existence and self-awareness the subjects of the cultural and historical process. Cultural dialogue defines the present culture, enables coexistence of cultures to create a single cultural space in order to preserve the individual in each culture. Such dialogue presupposes the development of special communication mechanisms that take into account the peculiar elements of different cultures, and not be rejected as not conforming to the values of one culture. The vector of cultural transformations arises as a result of interpenetration and complementarity of cultural tradition and cultural dialogue, thus embodying the potential of the past and present to ensure the future. D. S. Likhachev formulated the formation of this through the «conjugacy principle», which proceeds from the belief that it is easier to see the general development tendencies that stretch into the distant future in order to stretch a very long mental line into the future, it is necessary to have a sufficiently long counterweight in the past - a line as extended in the past centuries. If we stretch the mental lines from the past to the present, then some of these lines will be so stable in their direction that they can be continued into the future.Метою статті є, з одного боку, формулювання найбільш адекватних підходів до осмислення трансформаційних процесів сучасної культури, а з іншого − визначення ключових положень інструментарію, використовуючи який можна було б виявити тенденції майбутнього культури. На наш погляд, такого роду інструментарій може бути втілений у схемі: культурна традиція, культурний діалог і вектор культурних трансформацій. Культурна традиція визначає історичний потенціал культури, зберігаючи базові цінності існування суспільства, тим самим вказуючи шляхи її можливого розвитку. Культурний діалог визначає теперішне культури, дає можливість співіснування культур для створення єдиного культурного простору з метою збереження індивідуального в кожній культурі. Такий діалог передбачає вироблення особливих механізмів комунікації, в яких враховувалися б своєрідні елементи різних культур, а не відкидалися б як такі, що не відповідають цінностям однієї культури. Вектор культурних трансформацій виникає як результат взаємопроникнення і взаємодоповнення культурної традиції і культурного діалогу, таким чином втілюючи в собі потенціал минулого й сьогодення, забезпечуючи майбутнє. Д. С. Ліхачов сформулював можливість такого вектора через «принцип пов’язаності», який виходить з упевненості, що легше розгледіти загальні тенденції розвитку, які протягуються в далеке майбутнє, але для того, щоб протягнути дуже довгу уявну лінію в майбутнє, потрібно мати їй же досить довгу противагу в минулому − лінію настільки ж протяжну в минулих століттях. Якщо протягнути уявні лінії з минулого в сьогодення, то деякі з цих ліній виявляться настільки стійкими за своїм напрямом, що їх можна буде продовжити і в майбутнє

Методологические черты социокультурного мышления

В статье исследуются процессы современной культуры, связанные с выработкой идей и смыслов, ценностей и идеалов, которые, с одной стороны, обусловливают формы её воплощения, а с другой – определяют вектор возможных трансформаций. Процессы, которые наблюдаются в современном обществе, осознаются как глобализационные по своему характеру. Их внешние и внутренние особенности системно отражены в научных исследованиях. В то же время за их многообразием и динамикой скрывается особая закономерность, которая постигается в контексте цивилизационно-культурных сдвигов. Речь идет об особых образованиях в развитии общества, которые возникли, действовали, а затем переходили из пласта истории в пласт культуры как особые регулятивы человеческой деятельности.  Выделяются исходные схемы и механизмы, которые описывают таким образом культуротворческий процесс. Основные типы культуротворческого процесса задаются особенностями креативной деятельности и уровнем организации сознания, что позволяет выделить деятельный и ментальный аспекты. Деятельный аспект определяет: алгоритмизированная деятельность, творческая деятельность. Ментальный аспект составляет: концентрированное сознание, хаотическое сознание. Комбинация элементов деятельностного и ментального аспектов определяют особенности культуротворческого процесса. В контексте современной культуры основными типами культуротворческого процесса оказывается: систематический, избирательный, инновационный и эвристический. Сущность процесса творчества в этом контексте определяется взаимосвязью элементов (объективной деятельности, эволюционирующей системой ценностей, нового смысла как продукта), которые взаимодействуют в особых формах в ходе реализации замысла (конкретные идеализации, системные реконструкции, конструктивная интуиция)

Цивілізаційний смисл потенціалу сучасної культури

The article explores the concept of A. Toynbee's civilizational changes, in the context of the problems of the study of modern culture. The difficult situation in the science of culture in our time makes researchers to proceed to such strategies that would have not only a strong empirical basis, but also deep philosophical grounds. The problem of the study of civilization is represented as a set of tasks with certain initial conditions and insufficiently realized final conditions for the representatives of the humanitarian sphere, the abstract scheme is transformed into the belief that we are meeting with the human response to the challenge of the natural environment. Reconstruction of the interaction of civilizations involves two points: the formation of a model describing the main existing for today's civilization; The study of the spectrum of possible relationships between them. The civilizational phase assumes deep analysis of the characteristics of the challenge, response, and linking process. The challenge is primarily formed by natural factors, as well as a special state of society. Natural factors are divided into two groups: depending only on the internal features of the natural environment, which can give rise to difficulties of varying degrees of complexity; emerging under the influence of the traditions of the former territory on the features of activity in the new territory. Analyzing the features of the mutual influence of culture, civilization and globalization, one can make important assumptions about the qualitative nature of the generalized response for each of the known local civilizations: for the civilization of Mesopotamia, the culture of irrigation farming; for the civilization of Egypt - the culture of basin farming; for the civilization of Greece - the culture of intellectual activity; for the civilization of Rome - the culture of infrastructural actions, etc. Using the potential of A. Toynbee's concept, in the context of studies of the era of globalization we can make an important conclusion about positive changes in the tools of cultural and historical thinking. The emerging framework of the methodology of cultural and historical thinking makes it possible to discover the organic inclusion of a cultural factor in the search for a solution to the problem of the future. In this case, we are not talking about culture as a special phenomenon of social being, but about its special transformational forms that are adequate to the historical stages of society.Освещена концепция цивилизационных изменений А. Тойнби в контексте проблем исследования современной культуры. Установлено, что реконструкция взаимодействия цивилизаций предполагает два момента: формирование модели, описывающей основные существующие на сегодня цивилизации; исследование спектра возможных взаимоотношений между ними. Вследствие анализа особенностей взаимовлияния культуры, цивилизации и глобализации сделаны важные предположения о качественном характере обобщенного ответа для каждой из известных локальных цивилизаций: для цивилизации Месопотамии – культуру ирригационного земледелия; для цивилизации Египта – культуру бассейнового земледелия; для цивилизации Греции – культуру интеллектуальной деятельности; для цивилизации Рима – культуру инфраструктурных действий и т. д. Используя потенциал концепции А. Тойнби, в контексте исследований эпохи глобализации сделан важный вывод о позитивных изменениях в инструментарии культурно-исторического мышления. Формирующийся каркас методологии культурно-исторического мышления дал возможность обнаружить органичное включение культурного фактора в поиск решения проблемы будущего. При этом речь идёт не о культуре как особом феномене общественного бытия, а об особых её трансформационных формах, адекватных историческим этапам социума.Висвітлена концепція цивілізаційних змін А. Тойнбі в контексті проблем дослідження сучасної культури. Встановлено, що реконструкція взаємодії цивілізацій передбачає два моменти: формування моделі, яка описує основні існуючі на сьогодні цивілізації; дослідження спектра можливих взаємовідносин між ними. Унаслідок аналізу особливостей взаємовпливу культури, цивілізації і глобалізації зроблено важливі припущення про якісний характер узагальненої відповіді для кожної з відомих локальних цивілізацій: для цивілізації Месопотамії – культуру іригаційного землеробства; для цивілізації Єгипту – культуру басейнового землеробства; для цивілізації Греції – культуру інтелектуальної діяльності; для цивілізації Риму – культуру інфраструктурних дій тощо. Використовуючи потенціал концепції А. Тойнбі, у контексті досліджень епохи глобалізації зроблено важливий висновок про позитивні зміни в інструментарії культурно-історичного мислення. Каркас методології культурно-історичного мислення, який сформувався, дав можливість виявити органічне включення культурного чинника в пошук вирішення проблеми майбутнього. При цьому йдеться не про культуру як особливий феномен суспільного буття, а про її особливі трансформаційні форми, адекватні історичним етапам соціуму

Трансцендентальна прагматика К. О. Апеля в контексті комунікативних стратегій дослідження культури

The article reviews the main research strategies in the humanitarian field related to the transformation-communicative approach proposed by K. O. Apel. The most important prerequisites of the transcendental-hermeneutic concept of languag eare analyzed and, accordingly, language oriented transformation of transcendental philosophy are reviewed as well. It is revealed that the transcendental-communicative approach makes it possible to establish the interrelation between language and society, science and culture, the formation of an innovative methodological scheme, the heuristic potential of which can be checked in the field of cultural research.The necessity of a transcendental justification of knowledge is manifested in the fact that any attempts to justify a rational or empirical nature will lead to contradictions or to the necessity of introducing dogmatic prerequisites that lead to the postulating of radical solutions in the form of various philosophical constructions. On the other hand, the transcendental justification, implying the a priori knowledge that relied on the subject with his abilities (I. Kant) as a consequence of the paradoxes of self-grounding (J. Habermas) needed a reformulation taking into account all sorts of tendencies associated on the one hand with linguistics, and on the other with sociology. Thus, there arises a new subject field of philosophy, which, in any case, as regards the problem of justification, is defined as the transcendental philosophy of language.K. O. Apel tried to unite the two tendencies, the first one proceeded from M. Heidegger, the second from L. Witgeistein. The movement from discursive self-in-itself reason, to the pragmatics of the life world (Lebenswelt), one way or another, was to correct the metaphysics or overcome it altogether. As a result of the transcendental justification of the language, transcendental pragmatics is born, assuming a communicative community whose members are able to understand and evaluate the argument. The development of society in this way should be determined by the provision of conditions for the establishment of communicative interactions that lead to a convention in which the ultimate goal of coexistence is manifested. From this point appears the stages division of the development of morality into preconventional, conventional and postconventional.Modern concepts of culture, however diverse and fragmentary, nevertheless can not do without taking language into account as one of the most important aspects of its existence, but unconditional recognition language of the source field of research in almost all humanitarian disciplines has led to ignoring or neglecting the concepts associated with a different view of both man and society. Traditional metaphysical questions already seem naive, to speak of today, for example, ontology is seriously possible only in the context of the history of philosophy, although the relevance of the latter is clearly visible in many areas of knowledge.В статье рассматриваются основные стратегии исследований в гуманитарной сфере, связанные с трансформационно-коммуникативным подходом, предложенным К. О. Апелём. Проанализированы важнейшие предпосылки трансцендентально-герменевтического понятия языка и, соответственно, ориентированной на язык трансформации трансцендентальной философии. Выявлено, что трансцендентально-коммуникативный подход дает возможность установить взаимосвязь языка и общества, науки и культуры, становлению инновационной методологической схемы, эвристический потенциал которой можно проверить в поле исследования культуры. Как следствие трансцендентального обоснования языка, К. О. Апель формулирует трансцендентальную прагматику, предполагающую коммуникативное сообщество, члены которого способны понимать и оценивать аргументацию. Развитие общества, таким образом, должно определятся обеспечением условий для установления коммуникативных взаимодействий, которые приводят к конвенциальности, в которой проявляется конечная цель сосуществования. Отсюда разделение этапов развития морали на предконвенциональный, конвенциональный и постконвенциональный. Современные представления о культуре, как бы они не были разнообразны и фрагментарны, все же не могут обойтись без учитывания языка как одного из важнейших аспектов её существования, однако безоговорочное признание за языком исходного поля исследований почти во всех гуманитарных дисциплинах привело к игнорированию или пренебрежению концепций, связанных с иным представлением как о человеке, так и об обществе. Традиционные метафизические вопросы уже кажутся наивными, говорить сегодня, например, об онтологии всерьёз можно лишь в контексте истории философии, хотя актуальность последней явно видна во многих сфера знания.У статті розглядаються основні стратегії досліджень у гуманітарній сфері, пов’язані з трансформаційно-комунікативним підходом запропонованим К. О. Апелем. Проаналізовано найважливіші передумови трансцендентально-герменевтичного поняття мови і, відповідно, орієнтованої на мову трансформації трансцендентальної філософії. Виявлено, що трансцендентально-комунікативний підхід дає можливість встановити взаємозв’язок мови й суспільства, науки й культури, становленню інноваційної методологічної схеми, евристичний потенціал якої можна перевірити в полі дослідження культури. Як наслідок трансцендентального обґрунтування мови, К. О. Апель формулює трансцендентальну прагматику, що припускає комунікативне співтовариство, члени якого здатні розуміти й оцінювати аргументацію. Розвиток суспільства, отже, має визначаться забезпеченням умов для встановлення комунікативних взаємодій, що призводять до конвенціональності, в якій проявляється кінцева мета співіснування. Звідси поділ етапів розвитку моралі на предконвенціональний, конвенціональний і постконвенціональний.Сучасні уявлення про культуру, які б вони не були різноманітні й фрагментарні, все ж не можуть обійтися без урахування мови як одного з найважливіших аспектів її (культури) існування, проте повне визнання за мовою вихідного поля досліджень майже у всіх гуманітарних дисциплінах призвело до ігнорування або нехтування концепцій, пов’язаних із іншим уявленням як про людину, так і про суспільство. Традиційні метафізичні питання вже здаються наївними, говорити сьогодні, наприклад, про онтологію у контексті сучасних досліджень можна хіба що в історії філософії, хоча актуальність останньої наявна в багатьох сферах знання

Класична традиція дослідження культури: історико-морфологічні та концептуально-функціональні стратегії

The article analyzes the possibility of combining the conceptual-functional and historical-genetic approach in the study of culture. The need for such a supplement is manifested, on the one side, in the multidimensionality of the culture itself, the concrete manifestation of which is wholly historical, and another - necessity is determined by the ontological dimension of the essence of culture. Culture is understood as the environment that has arisen as a result of the activity of the person himself, as well as the results of human activities directed at himself and similar to himself and the world as a whole, and thus the concept of culture in this article has a wide, not strictly defined context. ‌In the philosophical and scientific discussion of the XIX century, function, which is performed in our time, culture, history fulfilled, and therefore the questions of the methodology of history largely coincide with the issues of culture. Questions like: What is the purpose of history? What rules the mind (providence) or the case? and others, although they were important for the formation of ideas about culture, for obvious reasons can not be resolved. Meaningful are questions related to specific historical events, questions about the sources of historical knowledge, as well as questions about the methods of research in historical knowledge in general; our rootedness in time also distorts the interpretation of historical events, etc. The questions of historical research and methods of historical cognition are connected with the problem fields of different disciplines, among which the key are actually history in its broad sense, the methodology of historical cognition and finally the ontology of culture. The latter is understood as the doctrine of the objective spirit discovered by Hegel, and supplemented by N. Hartmann. So the historical aspect of culture, which was developed mainly from the first half of the XVIII century. The treatise JB Vico «Foundations of a new science of the common nature of nations» and ended with the historicism of E. Troelch. The historical direction of the study of culture in personalities is as follows: JB Vico, G. Herder, O. Spengler, AD Toynbee. ‌The conceptual aspect of cultural research is mainly due to the recognition of culture as an independent entity with its own laws and principles. Culture in this sense is a beyond individual being, whose reduction to the individual is impossible. A feature of it is the element of freedom, in contrast to nature in which there is a need. This distinction of I. Kant made possible the discovery of the objective spirit of Hegel, which is still significant today. But how does the objective spirit function? Is it possible to describe the diversity of its manifestations in one approach while still preserving the individuality of each? Philosophy of symbolic forms E. Cassirer initiated research on these issues, being also the embodiment of neo-Kantian studies in general. But what is the place of being of the spirit among other kinds of being? How does the subjective spirit refer to the objective? What is the difference between the categories of being of culture and the categories of knowledge of culture? N. Hartmann, relying on the concept of V. Dilthey and M. Scheller, systematically, strictly and fundamentally, clarifies these issues. Thus, supplementing the two approaches of researching culture to formulate research strategies in which already modern research has emerged that have arisen though not continuing the classical traditions formulated in the methodology of history and philosophy of the spirit, then clearly opposing it. In any case, the understanding of contemporary cultural studies, and therefore the development of an adequate understanding of the state of modern culture, is impossible without fixing the main provisions of the historical and conceptual aspects of the classical tradition.В статье проанализирована возможность совмещения концептуально-функционального и историко-генетического подхода в исследовании культуры. Необходимость такого дополнения проявляется с одной стороны в многомерности самой культуры конкретное проявление которой всецело исторично, а з другой – необходимость эта определяется онтологическим измерением сущности культуры. Под культурой понимается среда, которая возникла в результате деятельности самого человека, а также результаты деятельности человека направленные как на самого себя и себе подобным так и на мир в целом, и таким образом понятие культуры в данной статье обладает широким, не строго определенным контекстом. Вопросы исторического исследования и методов исторического познания связаны с проблемными полями разных дисциплин, среди которых ключевыми являются собственно история в ее широком понимании, методология исторического познания и наконец онтология культуры. Последняя понимается как учение об объективном духе, открытом Гегелем, и дополнено Н. Гартманом. Итак, исторический аспект культуры, который разрабатывался главным образом с первой половины XVIII в. трактатом Ж. Б. Вико «Основания новой науки об общей природе наций» и завершился историзмом Э. Трельча. Историческое направление исследования культуры в персоналиях выглядит следующим образом: Ж. Б. Вико, Г. Гердер, О. Шпенглер, А. Д. Тойнби. ‌Концептуальный аспект исследования культуры связан главным образом признанием культуры в качестве самостоятельного образования со своими законами и принципами. Культура в этом смысле - надиндивидуальное бытие, редукция которого к индивидуальному невозможна. Особенностью ее является стихия свободы, в отличие от природы, в которой царит необходимость. Такое различение И. Кантом сделало возможным открытие объективного духа Гегелем, которое является существенным и сегодня. ‌Но как функционирует объективный дух? Можно ли описать многообразие его проявлений в одном подходе при этом сохранив индивидуальность каждого? Философия символических форм Э. Кассирера положила начало исследований данных вопросов, будучи также воплощением неокантианских исследований вообще. Но каково место бытия духа среди других видов бытия? Как относится субъективный дух к объективному? Чем отличаются категории бытия культуры от категорий познания культуры? Н. Гартман, опираясь на концепции В. Дильтея и М. Шеллера, систематически строго и фундаментально проясняет данные вопросы.У статті проаналізовано можливість суміщення концептуально-функціонального та історико-генетичного підходу у дослідженні культури. Необхідність такого доповнення проявляється, з одного боку, в багатовимірності самої культури конкретний прояв якої цілком історичний, а з іншого – ця необхідність визначається онтологічним виміром сутності культури. Під культурою розуміється середовище, яке виникло в результаті діяльності самої людини, а також результати діяльності людини спрямовані як на саму себе і собі подібних, так і на світ в цілому, і таким чином поняття культури в даній статті має широкий, не строго визначений контекст. Питання історико-культурного дослідження і методів історичного пізнання пов’язані з проблемними полями різних дисциплін, серед яких ключовими є власне історія в її широкому розумінні, методологія історико-культурного пізнання і нарешті онтологія культури. Остання розуміється як вчення про об’єктивний дух, відкрите Гегелем і допов­нене М. Гартманом. Отже, історичний аспект культури почався головним чином з трактату Ж. Б. Віко «Основи нової науки про загальну природу націй» і завершився історизмом Е. Трьольча. Історичний напрям дослідження культури в персоналіях виглядає наступним чином: Ж. Б. Віко, Г. Гердер, О. Шпенглер, А. Д. Тойнбі. Концептуальний аспект дослідження культури пов’язаний головним чином визнанням культури як самостійного виміру зі своїми законами і принципами. Культура в цьому сенсі - надіндивідуальне буття, редукція якого до індивідуального неможлива. Особливістю її є стихія свободи, на відміну від природи, в якій панує необхідність. Таке розрізнення І. Кантом уможливило відкриття об’єктивного духу Гегелем, яке є істотним і сьогодні. Але як функціонує об’єктивний дух? Чи можна описати різноманіття його проявів в одному підході при цьому зберігши індивідуальність кожного? Філософія символічних форм Е. Кассірера поклала початок дослідженням даних питань, будучи також втіленням неокантіанських досліджень взагалі. Але яке місце буття духу серед інших видів буття? Як відноситься суб’єктивний дух до об’єктивного? Чим відрізняються категорії буття культури від категорій пізнання культури? М. Гартман, спираючись на концепції В. Дільтея і М. Шеллера, систематично суворо і фундаментально прояснює дані питання

From culturestudy to culturesofy: methodological aspects of transformation processes

Сучасний стан знань про культуру характеризується різнобічністю підходів у визначенні предмета дослідження. Ці підходи, перетворюючись на наукові дисципліни, з одного боку, змішуються один з одним, що призводить до нерозуміння власних кордонів досліджень, а з іншого – можуть існувати паралельно, вирішуючи одні й ті ж завдання. Одним з варіантів виходу із ситуації, що склалася, може слугувати методологічна реконструкція наук про культуру. Це означає, що крізь призму методологічного інструментарію, який використовується науками про культуру, можна як більш чітко визначити предмети досліджень кожної науки, так і сформулювати міждисциплінарні стратегії в дослідженні культури взагалі. У даній статті розглядаються як трансформаційні процеси, так і процеси структуризації у розвитку методологічного інструментарію в науках про культуру. Найбільш розвиненими в методологічному плані виявляються такі науки, як культуроведення, культурологія та культурософія, тому доцільно проводити методологічну реконструкцію на матеріалі даних наук. У статті пропонуються перші кроки такої реконструкції. Методологічна реконструкція також передбачає філософську рефлексію і від того, на що остання спирається, залежить і можливість самої реконструкції. У цьому сенсі тематизація філософії зазнає змін. Тому слід визнати тенденцію в розвитку філософії, яку можна позначити як рух від філософії до культурософії.The current situation is characterized by knowledge of the culture multiplicity of approaches in determining the subject of the study. These approaches are becoming a scientific discipline on the one hand and mixed with each plow, which leads to misunderstandings own borders research, and on the other can exist in parallel solving the same problems. The situation methodological reconstruction of the cultural sciences can be one of the options. This means that through the prism of methodological tools used the sciences of culture, can be more clearly define the subject of a study of each science, and to formulate interdisciplinary strategies in the study of culture in general. This article shows transformation processes and structuring processes in the development of methodological tools in the cultural sciences. The most developed in terms of methodology are science such as cultural studies and culturasofy so it is advisable to carry out a methodological reconstruction of data on material sciences. The article offers a reconstruction of the first steps. Methodological reconstruction also involves philosophical reflection and whether based on what the last depends on the possibility of the reconstruction. In this sense, theming philosophy is changing. Therefore it is necessary to recognize the tendency in the development of philosophy, which can be described as moving from philosophy to culturasofy.Современное положение знаний о культуре характеризуется разносторонностью подходов в определении предмета исследования. Эти подходы, превращаясь в научные дисциплины, с одной стороны, смешиваются друг стругом, что приводит к непониманию собственных границ исследований, а с другой – могут существовать параллельно, решая одни и те же задачи. Одним з вариантов выхода из сложившейся ситуации может служить методологическая реконструкция наук о культуре. Это значит, что сквозь призму методологического инструментария, который используется науками о культуре, можно как более отчетливо определить предметы исследований каждой науки, так и сформулировать междисциплинарные стратегии в исследовании культуры вообще. В данной статье рассматриваются как трансформационные процессы, так и процессы структуризации в развитии методологического инструментария в науках о культуре. Наиболее развитыми в методологическом плане оказываются такие науки, как культуроведение, культурология и культурософия, поэтому целесообразно проводить методологическую реконструкцию на материале данных наук. В статье предлагаются первые шаги такой реконструкции. Методологическая реконструкция также предполагает философскую рефлексию и от того, на чем последняя основана, зависит и возможность самой реконструкции. В этом смысле тематизация философия претерпевает изменения. Поэтому следует признать тенденцию в развитии философии, которую можно обозначить как движение от философии к культурософии