Суб'єкт незаконного поміщення в психіатричний заклад

Андрушко А. В. Суб'єкт незаконного поміщення в психіатричний заклад / А. В. Вндрушко // Про злочини та покарання: еволюція кримінально-правової доктрини : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., присвяченої 250-річчю трактату Чезаре Беккаріа (м. Одеса, 13 черв. 2014 р.) / редкол. : С. В. Ківалов (голов. ред.), В. О. Туляков (заст. голов ред.), Є. Л. Стрельцов (заст. голов ред.), Д. О. Балобанова ; МОН України, НУ ОЮА, ПРЦ НАПрН України, Одес. відділ. ГО «Всеукр. асоц. кримін. права». — Одеса : Юрид. л-ра, 2014. - С. 161-166

Specificity of Sparing Effects with Cross-Education after Eccentric Training

Cross-education (CE) is the phenomenon that occurs after unilateral strength training whereby strength of the untrained contralateral limb is enhanced. A handful of studies have shown that CE can spare the loss of strength and size of an opposite immobilized limb, but specificity of these “sparing” effects is unknown. The purpose was to investigate specificity of CE sparing effects with immobilization. Sixteen participants were randomly assigned to a training (M=1, F=7; ht: 170.3±10.1 cm; wt: 77.2±19.2 kg) and control (M=2, F=6; ht: 169.3±8.5 cm; wt: 85.7±22.7 kg) group. Both groups wore a non-dominant forearm cast for four weeks. Two pre- and one post-testing session involved wrist flexors and extensors muscle thickness (ultrasound), eccentric (ECC), concentric (CON) and isometric (ISO) maximal voluntary contractions (dynamometer), electromyography (EMG) normalized to Mmax, and forearm muscle cross-sectional area (MCSA; peripheral quantitative computed tomography). Strength training was ECC wrist flexion 3 times per week. Group × time interactions for the immobilized and non-immobilized limbs revealed that only the training group showed strength preservation across all contractions in the wrist flexors of the immobilized limb (Training: pre=12.3±5.4 Nm, post=12.0±4.6 Nm vs. Control: pre=14.8±5.4 Nm, post=11.6±4.6 Nm; p=.04, η_p^2=.25), and increased wrist flexors strength of the non-immobilized limb (Training: pre=12.9±5.5 Nm, post=16.9±7.3 Nm vs Control: pre=14.9±5.5 Nm, post=13.8±7.3 Nm; p=.04, ηp2=.27). For MCSA there was a significant arm × time interaction for the control group only, p =.02, η_p^2 =.57, where the change in the left arm (pre: 35.2 ± 7.2 cm2; post: 34.4 ± 8.1 cm2; -2.3%) was different from the right arm (pre: 34.3 ± 7.7 cm2; post: 34.7 ± 8.0 cm2; 1.2%). Muscle thickness change differed between groups (Training: pre=3.3±0.5 cm, post=3.4±0.6 cm; control: pre=3.7±0.7 cm, post=3.7±0.6 cm) for the immobilized wrist flexors only (p=.01, η_p^2=.40). Analyses of normalized EMG data failed to reveal significant between group or co-activation differences regardless of muscle (flexors, extensors), task (flexion, extension) or contraction type (ECC, CON, ISO). Strength preservation was not specific to contraction type (p=.69, η_p^2=.03), yet sparing effects were specific to the trained muscle. The mechanisms of muscle size preservation remain unknown, but these data draw an important link between strength and muscle size sparing with CE and suggest that ECC training of the non-immobilized limb can preserve size of the immobilized contralateral homologous muscle and strength across multiple contraction types

ПОЛІТИЧНА ВЛАДА: АНАЛІЗ ІННОВАЦІЙНИХ ПІДХОДІВ

Проведено аналіз основних підходів до розуміння влади загалом і політичної влади зокрема. Особливу увагу було приділено постмодерністським концепціям влади, що покликані віднайти приховані характеристики політичної влади і на їх основі дослідити нові закономірності політико-владних відносин. Синтезуючи міждисциплінарні наукові надбання, поставлено завдання дійти згоди стосовно найбільш релевантних визначень як «влади» загальної, так і «влади політичної». Запропоновано авторські підходи до розуміння «політичної влади»: «класичний» (ототожнює будь-яку владу з політичною), «інституційний» (зосереджується на праві та діяльності політичних інститутів) та «функціональний» (відштовхується від комунікативної, інформаційної влади та акцентує увагу на найбільш неочевидних формах впливу у політиці). Також у результаті аналізу інноваційних підходів надано авторське визначення «політичної влади» як здатності А впливати на «картину світу» B для узгодження спірних питань у пов’язаних із суспільним устроєм сферах (політичній, економічній, культурній, соціальній тощо)

Трудові відносини у період воєнного стану

       У площині трудового права висвітлюються трудові права працівників та роботодавців, які осягаються через введення на всій території України воєнного стану. Підкреслюється, що трудове право є соціальним правом, першочерговим завданням якого є баланс інтересів працівників, роботодавців і держави. Звертається увага на нові правові конструкції увільнення працівника від роботи, зміни істотних умов праці, окреслюються нові підстави розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця, зокрема: роботодавцю надається право на розірвання трудового договору з його ініціативи у разі відсутності працівника на роботі та інформації про причини такої відсутності понад чотири місяці, а також у разі неможливості забезпечувати працівникові умови праці, внаслідок того, що необхідні для виконання роботи зазначеним працівником виробничі, організаційні, технічні потужності, засоби виробництва або майно власника або уповноваженого ним органу знищені в результаті бойових дій; уточняється порядок призупинення дії трудового договору; на період воєнного стану скасовуються окремі обмеження, передбачені законодавством у сфері запобігання корупції щодо зайняття іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю; уточняються питання організації кадрового діловодства та архівного зберігання кадрових документів у роботодавця тощо. Теоретичне дослідження проводиться з урахуванням оптимізації трудового законодавства, тобто знаходження найкращого варіанту, пошуку оптимальної моделі правового регулювання трудових відносин з урахуванням воєнного стану та адаптацією трудового законодавства до стандартів Європейського Союзу. Наголошується, що оптимізація трудового законодавства дозволила  суттєво організувати порядок взаємодії між працівником та роботодавцем в умовах воєнного стану, усунути потенційне виникнення трудових спорів у зв’язку з наявними законодавчими прогалинами у регулюванні трудових відносин, забезпечила належний рівень гнучкості трудових відносин, якого потребують роботодавці в умовах воєнного стану

Концепція злочину геноциду Рафала Лемкіна: становлення, трансформація, сучасне значення

У статті розглянуто питання становлення і розвитку концепції злочину геноциду визначного польсько-американського юриста Рафала (Рафаеля) Лемкіна (1900–1959), а також проаналізовано її сучасне значення. З’ясовано основні біографічні відомості про Лемкіна; наголошено на тому, що молоді роки його життя тісно пов’язані з землями нинішньої України: він навчався на юридичному факультеті Львівського університету, працював на посаді підпрокурора (помічника прокурора) окружного суду в Бережанах на Тернопільщині. Встановлено, що першою спробою на міжнародно-правовому рівні передбачити покарання за діяння, вчинювані не проти окремих індивідів, а проти груп людей за певною ознакою або ж проти індивідів, якщо вони розглядаються як представники цих груп, стала концепція «актів варварства» і «актів вандалізму», запропонована Лемкіним у 1933 р. Підкреслено, що згодом ці положення лягли в основу запропонованої ним концепції злочину геноциду. Констатовано, що термін «геноцид» більшою мірою відображав раніше запропоноване Лемкіним поняття «акти варварства», хоча включав також сутнісні компоненти «актів вандалізму». Встановлено, що погляди Рафала Лемкіна на сутність та шляхи протидії злочину геноциду в підсумку лягли в основу положень Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 р., основним автором якої він був. З’ясовано, що текст вказаної Конвенції не повною мірою відображає сукупність поглядів Лемкіна щодо злочину геноциду. Констатовано, що згодом ця невідповідність призвела до проблем при кваліфікації конкретних діянь саме як геноциду. Проаналізовано значення концепції злочину геноциду Рафала Лемкіна для сьогодення. З цією метою, зокрема, досліджено кримінальне законодавство держав Європи з тим, аби з’ясувати як законодавці зарубіжних держав імплементували положення Конвенції 1948 р. Підкреслено, що на серйозну увагу заслуговує виокремлення деякими законодавцями інших, не зазначених у міжнародних актах, груп людей, щодо яких вчиняється геноцид, а також розширення переліку дій, які утворюють об’єктивну сторону цього злочину. Особливу увагу звернуто на італійський досвід прагнення криміналізувати культурний геноцид, що концептуально відображає погляди Рафала Лемкіна. Висловлено припущення, що аналогічним шляхом невдовзі підуть й деякі інші національні законодавці

Порівняльно-правовий аналіз законодавства зарубіжних держав про відповідальність за геноцид

У статті на підставі порівняльного аналізу законодавства 90 держав світу розглянуто різноманіття підходів до криміналізації та пеналізації злочину геноциду. Встановлено, що більшість законодавців відповідальність за вказаний злочин передбачили безпосередньо в кримінальному кодексі. Водночас законодавці Аргентини, Бразилії, Великобританії, Греції, Данії, Ізраїлю, Індонезії, Ірландії, Ісландії, Італії, Канади, Нідерландів, Німеччини, Нової Зеландії, Південної Африки, Португалії, Руанди, Уругваю, Філіппін, Чилі та Швеції відповідальність за геноцид передбачили у спеціальних законодавчих актах. Встановлено, що до імплементації міжнародно-правових норм про відповідальність за злочин геноциду законодавці підійшли по-різному. Якщо одні законодавці дослівно або ж із мінімальними текстуальними змінами, що не зачіпають змісту, відтворили у національному законодавстві відповідні міжнародно-правові норми, що містяться у Конвенції 1948 року та Римському статуті Міжнародного кримінального суду, то інші – більшою чи меншою мірою трансформували зазначені норми міжнародного права. З’ясовано, що в Аргентині, Великобританії, Ірландії, Канаді, Новій Зеландії та Руанді при криміналізації геноциду був використаний метод відсилання. З’ясовано, що цілий ряд законодавців (зокрема, Австрії, Андорри, Білорусі, Болівії, Буркіна-Фасо, Габону, Гондурасу, Грузії, Естонії, Ефіопії, Іспанії, Канади, Колумбії, Коста-Ріки, Кот-д’Івуару, Лесото, Литви, Ліхтенштейну, Нікарагуа, Панами, Парагваю, Перу, Польщі, Словаччини, Уругваю, Філіппін, Фінляндії, Франції, Чаду, Чехії, Швейцарії) наводить розширене, порівняно з Конвенцією 1948 року, коло захищених від геноциду груп. Встановлено, що поряд із перерахованими у зазначених вище міжнародно-правових актах, до об’єктивної сторони геноциду законодавці Анголи, Андорри, В’єтнаму, Естонії, Ефіопії, Іспанії, Італії, Колумбії, Кот-д’Івуару, Литви, Монголії, Нікарагуа, Панами, Парагваю, Північної Македонії та Уругваю включили й інші дії, вчинені щодо членів певної групи людей. Проаналізовано відмінності у законодавчому формулюванні виокремлених у міжнародно-правових актах форм геноциду. Особливу увагу звернуто на італійський досвід прагнення криміналізувати культурний геноцид. Встановлено особливості криміналізації законодавцями різних держав змови з метою вчинення геноциду та прямих і публічних закликів до вчинення геноциду. Констатується значне різноманіття існуючих підходів не лише до криміналізації, а й до пеналізації злочину геноциду. Підкреслюється, що проаналізований зарубіжний досвід може знадобитися при удосконаленні вітчизняної кримінально-правової заборони, присвяченої відповідальності за вказаний злочин. Зокрема, на серйозну увагу заслуговує виокремлення деякими законодавцями інших, не зазначених у міжнародно-правових актах, груп людей, щодо яких вчиняється геноцид, а також розширення переліку дій, які утворюють об’єктивну сторону цього злочину

Теорія та практика діалектико-поведінкової терапії

Dialectical behavioral therapy (DBT) is an empiricallyproven method of helping patients with borderlinedisorders and suicidal tendencies. Dialectical-behavioraltherapy is aimed at orienting a person in personalchanges, increasing behavioral standards, workingwith acceptance. At the same time, the therapist playsthe role of a guide who helps to calm down, encourageand help the patient to survive this experience.The purpose of the study is the theoretical-practicalanalysis of dialectical-behavioral therapy and classicaltechniques of this psychotherapeutic direction.Research methods: theoretical, in particular analysisand synthesis, generalization, systematizationand explanation. The results. The clinical utility associatedwith the use of DBT in an inpatient setting abroadhas been substantiated. The specificity of treatmentis effective and contributes to the reduction of symptomsof borderline personality disorder and improvementof global functioning when standard practicesand principles are incorporated with reliability intodefined treatment models. It is noted that research isnecessary for the standardization of DBT in the hospital and the results of measurements in Ukrainian realities,which will help to determine the critical mechanismsof symptoms and behavior, change and evaluatethe effectiveness of further outpatient treatment. DBTis the treatment model with the most published scientificarticles showing effectiveness. Some techniquesof the dialectical-behavioral direction are analyzed.Conclusions. In general, each strategy used in DBTrequires a dialectical approach that combines changeand acceptance. Separated techniques of the dialectic-behavioral direction allow the individual to becomemore persistent and effective in interpersonal communication,contribute to the formation of the ability toexpress one’s needs and at the same time the ability tosay “no”, while the individual is focused on the positiveand constructive. The development of tolerance skillswhen overcoming stress in dialectic-behavioral therapyis not a little important.Діалектико-поведінкова терапія (ДПТ) є емпіричнопідтвердженим методом допомоги пацієнтамз межовими розладами і суїцидальними нахилами.Діалектико-поведінкова терапія спрямована наорієнтацію людини в особистісних змінах, збільшення поведінкових стандартів, робота з прийняттям. Терапевт при цьому виконує роль провідника,який допомагає заспокоїтися, підбадьоритисяі допомогти пацієнтові пережити цей досвід. Метадослідження полягає в теоретико-практичномуаналізуванні діалектико-поведінкової терапіїта класичних технік цього психотерапевтичногонапрямку. Методи дослідження: теоретичні,зокрема аналізування та синтезування, узагальнення, систематизація та пояснення. Результати.Обґрунтовано, що клінічна корисність, пов’язаназ використанням ДПТ в стаціонарі за кордоном.Специфіка лікування, є ефективною і сприяє зменшенню симптомів межового розладу особистостіі поліпшенню глобального функціонування, колистандартна практика і принципи включені з достовірністю у визначені моделі лікування. Зазначено, що необхідними є дослідження для стандартизаціїДПТ в стаціонарі і результатів вимірювань в українських реаліях, що допоможе визначити критичнімеханізми симптомів і поведінки, змінити і оцінитиефективність подальшого амбулаторного лікування. ДПТ – це модель лікування з найбільшоюкількістю опублікованих наукових статей, що показують ефективність. Проаналізовано деякі технікидіалектико-поведінкового напрямку. Висновки.Узагальнено, що кожна стратегія, яка використовується в ДПТ вимагає діалектичного підходу, якийпоєднує в собі зміну і прийняття. Виокремленітехніки діалектико-поведінкового напряму дозволяють особистості стати більш наполегливоюі ефективною в міжособистісній комунікації, сприяють формуванню вміння висловити свої потребиі одночасно вміння сказати “ні”, при цьому індивідакцентований на позитиві та конструктиві. Немаловажливим є вироблення навичок толерантності приподоланні стресу в діалектико-поведінковій терапії

Створення для групи життєвих умов, спрямованих на повне чи часткове її фізичне знищення, як форма геноциду

У статті досліджено проблемні питання такої форми геноциду, як створення для групи життєвих умов, спрямованих на повне чи часткове її фізичне знищення, за міжнародним та національним кримінальним правом. Доведено, що заміна у п. 3 ч. 1 ст. 442 КК України терміна «розрахованих на» словосполученням «спрямованих на» звужує відповідність формулювання розглядуваної форми геноциду міжнародно-правовим стандартам, закріпленим у Конвенції 1948 року та Римському статуті Міжнародного кримінального суду. Така термінологія є менш точною і створює ризики некоректної кваліфікації дій, які не мають ознак геноциду в його строгому юридичному значенні. У зв’язку з цим зроблено висновок про доцільність повернення до попереднього формулювання, яке краще відповідає міжнародно-правовому підходу до визначення цієї форми геноциду, оскільки дозволяє точніше відобразити як об’єктивні характеристики діяння – створення умов життя, розрахованих на повне або часткове фізичне знищення групи, – так і їхню узгодженість із спеціальним наміром знищити захищену групу як таку. З’ясовано, що на відміну від прямого вбивства членів групи, що є активним актом фізичного знищення з негайним ефектом, створення для групи умов життя, розрахованих на її повне або часткове фізичне знищення, передбачає поступове досягнення цієї мети («заподіяння повільної смерті») – зокрема, шляхом позбавлення їжі, ліків, житла тощо. Доведено, що перелік методів (способів) умисного створення умов життя, розрахованих на фізичне знищення групи, не повинен бути вичерпним. Відповідні способи можуть різнитися залежно від конкретного контексту, культури, історичних обставин та тактики злочинців. Жорстко фіксований вичерпний перелік таких методів може обмежувати можливості реагування на нові або нетипові форми поведінки, спрямованої на фізичне знищення групи. Натомість орієнтовний (неповний) характер такого переліку забезпечує гнучкість і повноту правового регулювання, дозволяючи адаптувати правозастосування до реалій конкретних справ. Встановлено, що депортація сама по собі не є способом такої форми геноциду, як створення умов життя, розрахованих на повне чи часткове фізичне знищення групи, оскільки фізичне знищення слід чітко відрізняти від простого розпорошення групи або вигнання її членів. Однак депортація може кваліфікуватися як геноцид, якщо вона супроводжується умисним створенням умов життя, розрахованих на повне або часткове фізичне знищення групи. Встановлено, що для кваліфікації певної ситуації як створення умов життя, розрахованих на фізичне знищення захищеної групи, достатньо, щоб ці умови об’єктивно мали здатність спричинити знищення принаймні частини групи; натомість фактична смерть окремих осіб унаслідок таких умов не є необхідною. З’ясовано, що в контексті російсько-української війни дії, що полягають у блокаді населених пунктів, знищенні цивільної інфраструктури, перешкоджанні евакуації, доступу до гуманітарної допомоги і т. ін., можуть бути кваліфіковані як створення умов життя, розрахованих на фізичне знищення захищеної групи, але за умови доведення спеціального наміру знищити цю групу як таку, що є ключовою складністю у доказуванні цієї форми геноциду. Встановлено, що на відміну від інших форм геноциду, створення для групи умов життя, розрахованих на її повне або часткове фізичне знищення, має колективний характер і не може обмежуватися впливом лише на одного члена захищеної групи