"Res sane mira": Orthodox Saints and Relics Described by Protestant Pastor John Herbinius (1675)

John Herbinius (1633–1679) was a well-known Lutheran theologian and writer. Living for a long time on the territory of the Polish-Lithuanian Commonwealth, he wrote a description of the religious caves of Kyiv, which was published in 1675 in Jena. Plenty of popular cults of Ruthenian spiritual life of the first half of the seventeenth century are reflected in the book. It is important to underline that Herbinius did not criticize the glorification and imitation of saints. He briefly mentioned their post-mortem waiting role in the place of salvation and omitted the Orthodox prayers to them. The great Orthodox mistake for Herbinius was glorifying human and not Christ’s merits as a cause of sanctity and miracle. This very important theological difference was, however, the only one distinction that Herbinius saw between the Orthodox and Protestant traditions of the veneration of saints. The veneration of relics was not criticized by John Herbinius either. On the contrary, relics of Christ’s followers can and must be worshiped, through them God performs miracles, the Protestant author believed. However, Herbinius did not share the Orthodox idea of miraculous unperishability of the saints’ remains in the Cave Monastery. Those remains, as he wrote, are particularly damaged and particularly preserved because of the existing ventilation system in the caves; the saints’ heads are oozing the oil as a result of absorbing of the special air as well. Trying to provide these arguments, Herbinius aimed to deny the core of the Orthodox belief that Kyiv relics preserved undamageed because of great merits and dignities possessed by the Cave fathers in the eyes of God. Obviously, the very idea of merits, earned by the monks due to their ascetic efforts, could have not been accepted by the Protestant author. It strongly contradicted with his confessional views and was unambiguously treated by him as idolatry

Бартоліні, Марія Ґрація. «Пізнай самого себе»: неоплатонічні джерела в творчості Г. С. Сковороди, переклад з італійської Мар’яни Прокопович та Катерини Новікової (Київ: Академперіодика, 2017), 157 с.

Вихід у світ перекладу праці Марії Ґрації Бартоліні, відомої італійської славістки та дослідниці українських ранньомодерних текстів, не залишиться поза увагою тих, хто цікавиться історією вітчизняної культури, а тим більш її вивчає. На це є декілька причин. По-перше, ця праця є методологічно цілком новаторською на тлі величезного наукового та науково-популярного доробку, присвяченого творчості Григорія Сковороди. По-друге, авторка не лише декларує давно назрілу потребу «розсіяти стереотипи… про народний, несистематичний характер його рефлексії» (c. 5), а й успішно це здійснює. По-третє, джерела, на які спиралася філософська візія Сковороди, у праці нарешті представлено не тільки на рівні концепцій, частина з яких була притаманною й іншим богословам та філософам (зазвичай, це викликає неабиякі складнощі при інтерпретації певних ідей, а також при спробах пов’язати їх із тими чи тими особами), а й на рівні лексичних запозичень, у збігах окремих фраз, у зіставленні спільних смислових чи семантичних полів, схожому способові мислення тощо

Lectio Orthodoxorum: Книжкові зібрання православних монастирів Львівської єпархії наприкінці XVI — у XVII столітті

Здійснено спробу з’ясувати «читацький канон» та охарактеризувати книжкову культуру православних монастирів ранньомодерного часу київської традиції на прикладі чотирьох обителей Львівської єпархії — Крехівської, Львівської Святоонуфріївської, Підгорецької та Теребовельської. Вибір цих монастирів зумовлено станом джерельної бази, а основними джерелами слугували «списки книг», що їх зазвичай подавали в інвентарних описах. Усі досліджені книжкові зібрання були невеликими за обсягом порівняно з тогочасними католицькими кляшторами, зокрема, найбільше з-поміж відомих, крехівське, налічувало лише бл. 100 томів. Lectio Orthodoxorum монахів Львівської єпархії XVII ст. — це, окрім богослужбових книг, своєрідна «тріада»: святоотцівська духовно-аскетична спадщина, житійна (агіографічна) та проповідницька література. Практично немає античної спадщини — творів давньогрецьких та давньоримських авторів, на вивченні яких базувалась гуманістична система освіти, у тому числі в церковних релігійних закладах. Це опосередковано говорить або про освітній рівень ченців, або, можливо, про відсутність «практичної» потреби у такій лектурі — на відміну від обителей, при яких діяли навчальні осередки. Чи це може бути одним зі свідчень того, що для насельників досліджуваних монастирів основним залишалось молитовне життя, а не «інтелектуальна» праця? Чи такий склад і невеликі обсяги книжкових зібрань можуть виступати одним із арґументів для розгляду цих монастирів як місць, де панував lex orandi, натомість інтелектуальна діяльність, зокрема анґажованість у читання, не видавалася необхідною? Відповідь на ці питання вимагає подальших досліджень

У пошуках «партнера», або як Олицька школа стала філією Замойської академії

У статті аналізується заснування Олицької семінарії/колегіуму в контексті намірів людей, що були до цього причетні. Зокрема, обговорено стан церковної освіти в Луцькій католицькій дієцезії кінця XVI — першої третини ст. та гіпотетичні причини закладення семінарії не в Луцьку, а в Олиці, малому приватному містечку Радзивилів. Під цим кутом зору розглянуто заходи зі створення нового навчального закладу його ініціатора, олицького препозита Францишека Ксаверія Заєрського, а також підтримку цієї ініціативи тогочасним власником Олики князем Альбрехтом Радзивилом. Висунуто припущення, що Олику було обрано місцем заснування нової школи, з одного боку, з метою «підготовки кадрів» (управлінських і церковних) для Олицької ординації Радзвилів, а з другого — аби уникнути конкуренції із Луцьким єзуїтським колегіумом. Проаналізовано організаційні засади функціонування Олицької школи як навчального закладу з «подвійним» — церковним і світським — статусом; окрему увагу зосереджено на причинах та обставинах перетворення Олицької школи у 1637 р. на академічну колонію Замойської академії та представлено характер взаємодії між олицьким осередком і Академією

Навчання/екзаменування «по-кафедральному» (до питання освіти/освіченості білого духовенства в Київській митрополії XVIII ст.)

В статті розглядається підготовка майбутніх ієреїв в Київській православній митрополії XVIII ст. Дослідження переважно сфокусовано на аналізі конкретних практик вишколу парохів. Головним джерелом слугують реєстри грошей, сплачених в кафедрі при отриманні священства (більше десятка однотипних реєстрів за 1737 р., та один за 1736 р.). Зафіксовані суми дають змогу реконструювати особливості навчання/ екзаменування «по-кафедральному». У такій підготовці ключовим для ставлеників було випробування в читанні, після того — обов’язкова сповідь. У вишкіл майбутніх ієреїв, як вдалося з’ясувати, входили навчання катехізису та чинопослідуванню богослужінь і, можливо, церковному співу, основи проповідництва або, швидше, знайомство з повчальною літературою. Особливу увагу звертали на моральні якості майбутнього ієрея. Така «програма», хоч і була вужчою, ніж вимагалося законодавчо, представляє основні очікувані напрями діяльності священика на парафії: звершення Літургії, виконання треб, навчання пастви основам віри. Кафедра монополізувала право на навчання ставлеників. Розглядати Могилянську академію, як основну школу для майбутнього парафіяльного духовенства Київської митрополії, невірно. Базовим для ставлеників у XVIII ст. було навчання при кафедрі — у школі при архієрейському домі, що мала, насамперед, «професійне» спрямування. Київська кафедра, як структура, і духовенство, як певна корпорація, у XVIII ст. самостійно вирішували питання освіти своїх нових членів, а певний рівень освіченості, був обов’язковою умовою для набуття священства

Цитати з Пісні над Піснями та Одкровення в руських гоміліях на Успення (XVII ст.): між латинськими впливами і тяглістю візантійської моделі

Стаття містить аналіз дев’яти українських гомілій XVII ст., присвячених Успенню Богородиці, — проповідей Лазаря Барановича, Йоаникія Ґалятовського, Леонтія Карповича, Антонія Радивилoвського, Кирила Транквілліона-Ставровецького та Симеона Полоцького. Проповіді Полоцького розглядаються як приклад текстів, написаних для московської публіки автором, вихованим у мультиконфесійному середовищі Речі Посполитої. Авторка зосереджує свою увагу на біблійних цитатах (особливо з Пісні над Піснями 6,9 та Одкровення 12), зокрема на їхніх літургійних і позалітургійних джерелах. У статті сформульовано гіпотезу, згідно з якою руські проповідники часто запозичували образи Богородиці з західних гомілетико-літургійних творів, що підтверджує низка текстуальних запозичень із творів католицької екзегетики, наприклад, Корнелія а Ляпіде, св. Бернарда та св. Бонавентури. Аналіз образу Богородиці здійснено в контексті співвідношення православ’я (включно з візантійською й ісихастською гомілетічною традицією) і католицизму в Україні XVII ст

Вихованці Київської духовної академії брати Пархомовичі: освітяни, богослови, історики

Статтю присвячено з’ясуванню внеску вихованців Київської духовної академії у становлення культурних практик модерного типу на теренах Російської імперії другої половини X IX — початку XX століть. В основу дослідження лягли біографії та науково-богословська спадщина братів Пархомовичів — Василя (згодом архиепископа Афанасія), Андрія і Йосифа, чия діяльність у навчальних закладах, періодичних виданнях, наукових і громадських організаціях Бессарабії тривала майже 80 років (1853-1932). Систематизація фактичного матеріалу дозволила зробити висновок, що Пархомовичі належ али до групи регіон альної інтелектуальної еліти, згрупованої довкола кишинівських архиєреїв, і брали активну участь у реалізації низки просвітницьких і місіонерських проектів. Хоч, по суті, вони були провідниками політики русифікації регіону, проте їхня діяль­ність об’єктивно сприяла формуванню інституцій та ознак модерного су­спільства у Бессарабії. Це, зокрема: поширення освіти і розвиток місцевої школи за участі Пархомовичів як керівників і викладачів Кишинівської духовної семінарії, жіночого єпархіального училища та міських гімназій; їхня діяльність у місіонерських, просвітницьких, наукових та благодійних організаціях, що сприяла консолідації бессарабського суспільства; напи­сання ними низки історичних досліджень, які лягли в основу регіональної свідомості та культурної ідентичності мешканців Бессарабії

Києво-могилянські трактати «Про виникнення і зникнення» у контексті теологічних дискусій XVII — початку XVIIІ століть

Стаття присвячена трактатам «Про виникнення і зникнення» викладеними у Києво-Могилянській академії у XVII–XVIIІ ст. як складова філософського курсу. Ці трактати мають історичну і тематичну прив’язку до однойменної книги Аристотеля і зосереджені на обговоренні виникнення, субстанційної і якісної зміни та зникнення. Однак деякі могилянські професори, як Стефан Яворський і Теофан Прокопович, включили сюди і теологічні питання. Яворський обговорює питання про транссубстанціацію св. Євхаристії, намагаючись з’ясувати, як ця субстанційна зміна відбувається і коли вона має місце на Божественній Літургії Східного обряду. Він доводить, що транссубстанціація відбувається під час Слів Освячення, а не Епіклези. На його думку, так вчили найбільш авторитетні теологи Східної церкви. Обговорення цього питання у філософському курсі (1691–1693) найімовірніше було реакцією на Московський собор 1689 року, де було осуджено доктрину про транссубстанціацію під час Слів Освячення. Яворський, натомість, хотів захистити вчення, притаманне українській православній традиції (Петро Могила, Сильвестр Косов, Інокентівй Ґізель тощо). Інший професор, Теофан Прокопович, у своєю курсі (1707–09) звертається до питання про особливу збереженість мощей Києво-Печерських святих. Він доводить, що мощі, які покояться у Київських Печерах, зберігаються завдяки особливій Божій благодаті, і детально аналізує 16 аргументів противників, які це заперечують. На думку автора статті, введення теологічних тем у філософські курси було пов’язане з особливою соціальною значущістю цих питань у той час

Три мови, одне воєводство: письменність подільської шляхти у середині XVI століття

У пропонованій статті зроблено аналіз власноручних розписок шляхти Подільського воєводства у поборовому реєстрі з 1563 року і з’ясовано, який був рівень письменності та якими мовами користувалися шляхтичі у середині XVI століття. У XVI столітті шляхта поступово почала відходити від традиційного способу життя — військової служби. Набуття нових навичок, серед яких і вміння писати, сприяло новим напрямкам кар’єри — посіданню різноманітних урядів. Розвиток судочинства та потреба заможній шляхті вести облік своїх маєтків, створили попит на осіб, що вміють писати. Законодавча вимога особисто посвідчити своє майно дає у руки дослідників унікальний документ щодо вміння шляхти писати. Серед 237 наявних у поборовому реєстрі розписок ми маємо справу з використанням трьох мов — латини, польської та руської у різних комбінаціях (де мова розписки і підпису може збігатися або ні). Не завжди шляхтич умів написати розписку власноручно, почасти його вміння писати було елементарним, а саме більш-менш вправно написати своєї ім’я та прізвище. Переважна більшість розписок написані латиною та польською, одна руською. Якщо представити наявні варіації мов, де на першому місці мова розписки, а на другому мова підпису, то у відсотках це виглядає так: лат., лат. — 57,54% випадків; лат., без підпису — 3,36%; лат., пол. — 5,04%; лат., рус. — 1,68%; лат., лат. + рус. — 1,26%; пол., пол. — 15,12%; пол., без підпису — 1,26%; пол., лат. — 1,26%; пол., рус. — 0,42%; рус., рус. — 0,42%. Серед осіб, що вміли писати переважали заможні та середньозаможні шляхтичі, урядники земського та ґродського судів, писарі неґродових замків (Скала, Зіньків), урядники, адміністратори маєтків та писарі неґродових старост та заможних землевласників, священики католицької та православної церкви. Один власноручний підпис залишила Анна Надольська, єдина жінка серед усіх платників побору. Специфікою Подільського воєдства була мала кількість осіб, що вміли писати, що пов’язано із загальною кількістю населення та шляхти зокрема, а також використання на письмі трьох мов — латини, як урядової, польської та руської

Від «додаткових класів» до «народного училища». Світський освітній заклад у Харкові 1775–1789 рр.

Історія виникнення світських навчальних закладів, поява нової, світської освіти потребує детального дослідження. Створення у Харкові «додаткових класів» 1768 р. — одна з перших спроб на шляху до світської школи на Слобожанщині. Від початку вона залежала від світської влади і мала широку палітру предметів, утримувала сиротинець. Однак протягом другої половини 1770-х рр. заклад набув і мілітарних рис, чому сприяв директор Іван Колбек, хоча й зберіг «класи» малювання та співів, власну структуру, принципи функціонування та матеріальне забезпечення. На відміну від багатьох інших світських навчальних осередків, харківський продовжував діяти, незважаючи на адміністративні реформи та зміни в керуванні губернією. Це училище також підтримувало досить жваві зв’язки із Харківським колегіумом, доповнюючи його богословські дисципліни світськими. На кінець 1780-х рр. Харків, завдяки училищу і колегіуму, залишався провідним освітнім центром регіону, що певною мірою сприяло відкриттю згодом у цьому місті університету