Принцип холізму в постнеокласичній філософії історії

The principle of holism restores historical science tendency to grasp the past as a «whole matter» and raises the questions about the global synthesis, based on the integration of micro­ and makrohistory, narrative and metatheory. Post­neoclassical subsystem in the philosophy of history operates of the corresponding concept of truth. Scientific truth is always contextual. She stated subject to the methodological postulates, which designed a specific research situation.Historical studies of scientific search for truth is always associated with the study of specific historical events or historical building theories. Both approaches solve the problem of objectivity: a theoretical history try to discover the truth, liberated from specific features and history of events wishes to discover the truth, given in the particular nuances of the entire event. Based on the corresponding concept of truth post­neoclassical subsystem aims to reconstruct the historical reality in all its fullness, complexity and specificity. This subsystem comes to the fundamental principle of post­neoclassical philosophy of history – to the principle of holism.On the one hand this principle orients the historian to the need for a holistic study of the subject of research, on the other hand he directs the historian to the study of historical reality as a hierarchy of «integrality», which can not be reduced to the parts that make up. Also it is emphasized that the meaning of these parts must necessarily be present as a sense of the whole context.Принцип холізму відновлює домагання історичної науки на осягнення минулого як «цілісної матерії» та ставить питання про необхідність глобального синтезу на основі інтеграції мікро­ і макроісторії, наративу й метатеорії. Постнеокласична підсистема філософії історії оперує кореспондуючою концепцією істини. Наукова істина стає завжди контекстна і констатується за умови прийняття методологічних постулатів, на основі яких сконструйована конкретна дослідницька ситуація. В історичних дослідженнях пошук наукової істини завжди пов’язаний з вивченням конкретних історичних подій або з побудовою історичних теорій. Обидва підходи вирішують проблему об’єктивності: теоретична історія намагається виявити істину, очищену від конкретних рис, а історія подій бажає виявити істину, надану у повноті нюансів конкретної події. Спираючись на кореспондуючу концепцію істини, постнеокласична підсистема прагне реконструювати історичну реальність в усій її повноті, конкретності й складності та приходить до основного принципу постнеокласичної філософії історії – принципу холізму. Цей принцип орієнтує історика, з одного боку, на необхідність цілісного вивчення предмета дослідження, а з іншого – на вивчення історичної реальності як ієрархії «цілісностей», що не зводяться до частин, з яких складаються. При цьому підкреслюється, що в розумінні цих частин має бути неодмінно присутнє відчуття цілого як контексту.Принцип холізму відновлює домагання історичної науки на осягнення минулого як «цілісної матерії» та ставить питання про необхідність глобального синтезу на основі інтеграції мікро­ і макроісторії, наративу й метатеорії. Постнеокласична підсистема філософії історії оперує кореспондуючою концепцією істини. Наукова істина стає завжди контекстна і констатується за умови прийняття методологічних постулатів, на основі яких сконструйована конкретна дослідницька ситуація. В історичних дослідженнях пошук наукової істини завжди пов’язаний з вивченням конкретних історичних подій або з побудовою історичних теорій. Обидва підходи вирішують проблему об’єктивності: теоретична історія намагається виявити істину, очищену від конкретних рис, а історія подій бажає виявити істину, надану у повноті нюансів конкретної події. Спираючись на кореспондуючу концепцію істини, постнеокласична підсистема прагне реконструювати історичну реальність в усій її повноті, конкретності й складності та приходить до основного принципу постнеокласичної філософії історії – принципу холізму. Цей принцип орієнтує історика, з одного боку, на необхідність цілісного вивчення предмета дослідження, а з іншого – на вивчення історичної реальності як ієрархії «цілісностей», що не зводяться до частин, з яких складаються. При цьому підкреслюється, що в розумінні цих частин має бути неодмінно присутнє відчуття цілого як контексту

Життєвий шлях італійського лікаря, анатома, хірурга та теоретика медицини Гвідо Гвіді

The name of Guido Guidi appears in the histories of medicine as that of the author of a beautifully illustrated book on surgery and as one of the innumerable anatomical eponyms. Guido Guidi practiced medicine and surgery in his native city Florence and made such a reputation that he was in 1542 invited by Francis I, King of France, to come to Paris. The King appointed him one of his personal physicians and permitted him to give public lectures in medicine and surgery at the newly founded College de France. Guidi was about to publish a surgical treatise, based on a Greek manuscript of the tenth century preserved in the Laurenzian Library at Florence. Among the notable features of this manuscript were thirty full-sized plates illustrating the commentary of Apollonius of Kitium on the Hippocratic treatise on dislocations and other pictures accompanying a copy of Galen's treatise on bandaging. These illustrations represented the genuine Hippocratic traditions of surgical practice as transmitted through later Greek channels to Byzantium. In Paris, Guidi lived with Benvenuto Cellini, who became his friend and who has many laudatory references to him in his autobiography. In 1544 Guidi's book on surgery appeared. It is a splendid folio volume, beautifully printed and containing remarkable woodcut copies, or rather adaptations, of the original tenth-century drawings. Guidi's Chirurgia was the best illustrated work on surgery that had appeared up to its date. It comprises translations of six works by Hippocrates, one by Galen and two by Oribasius, together with commentaries by Galen and by Guidi himself. The treatment of all varieties of fractures and dislocations is described in great detail and is very clearly illustrated. Some three years after the publication of his Chirurgia Guidi was recalled to Italy to become chief personal physician to Cosimo de Medici. He practiced and taught medicine at Pisa, took Holy Orders, received high' ecclesiastical preferment, and was in 1557 raised to the nobility. He died at the height of his renown on 26 May 1569 and was buried in the tomb of his ancestors in Florence. For some years before his death he had been occupied in writing a comprehensive work on medicine. This great work was completed and published by his nephew in three huge volumes between 1596 and 1611. This study is based on original research and it corrects many errors that have been perpetuated in standard reference books.Ім’я Гвідо Гвіді зустрічається в історії медицини як ім’я автора чудово ілюстрованої книги з хірургії та як один із незліченних анатомічних епонімів. Гвідо Гвіді займався медициною та хірургією у своєму рідному місті Флоренції і набув такої репутації, що у 1542 р. Франциск I, король Франції, запросив його приїхати до Парижа. Король призначив його одним зі своїх особистих лікарів і дозволив йому читати публічні лекції з медицини та хірургії у нещодавно заснованому Колеж де Франс. Гвіді збирався опублікувати хірургічний трактат, заснований на грецькому рукописі X ст., що зберігається у бібліотеці Лауренціана у Флоренції. Серед примітних особливостей цього рукопису були тридцять повнорозмірних аркушів, що ілюструють коментар Аполлонія Китійського до трактату Гіппократа про вивихи та інші малюнки, що супроводжують копію трактату Галена про перев’язки. Ці ілюстрації представляли справжні традиції Гіппократа в хірургічній практиці, передані через пізніші грецькі канали до Візантії. У Парижі Гвіді жив із Бенвенуто Челліні, який став його другом та багато разів із похвалою відгукувався про нього у своїй автобіографії. У 1544 р. з’явилася книга Гвіді з хірургії. Це чудовий фоліант, витончено надрукований і містить чудові ксилографічні копії, або, швидше, адаптації оригінальних малюнків X ст. Книга Гвіді «Хірургія» була найкращою ілюстрованою працею з хірургії, яка з’явилася до цього часу. Вона містить переклади шести робіт Гіппократа, однієї роботи Галена і двох робіт Орібасія, а також коментарі Галена та самого Гвіді. Лікування всіх видів переломів та вивихів описано дуже докладно та наочно проілюстровано. Приблизно через три роки після публікації своєї «Хірургії» Гвіді був відкликаний до Італії, щоб стати головним особистим лікарем Козімо Медічі. Він практикував і викладав медицину в Пізі, прийняв священний сан, отримав високі церковні привілеї і у 1557 р. був посвячений у дворянство. Він помер на піку своєї слави 26 травня 1569 р. та був похований у гробниці своїх предків у Флоренції. За кілька років до смерті він був зайнятий написанням всеосяжної праці з медицини. Ця велика праця була завершена та опублікована його племінником у трьох величезних томах між 1596 та 1611 рр. Це дослідження засноване на оригінальних дослідженнях та виправляє багато помилок, які були закріплені у стандартних довідниках того часу

ФРАНЦУЗЬКА ЕКСПЕДИЦІЯ В МОРЕЮ 1828-1833 РОКІВ: ВИТОКИ КОЛОНІАЛЬНОГО ДИСКУРСУ

Philhellenism existed in European society long before to the Morea expedition, the latter only exacerbated this tendency. The expedition helped to transform the superficial interest into a scientific interest, since its materials formed a scientific and aesthetic luggage, which remained one of the best for many years for European scientists who were unable to visit the region in person. The ancient Greek ruins aroused the admiration and awe of Europeans who saw in them a largely romanticized past. Officers, soldiers and people of art became the first group to form a collective memory of the past. For them, these events were emotionally colored. When they return home, scientists, artists, and even officers will become carriers and translators of this collective memory in French society. This group was the bearer of information about the monuments and treasures of the ancient Greeks, the key events, the most important details of Greek antiquity – the cradle of European civilization and its values. The scientific Morea expedition was important for the expansion of knowledge about Greece as a country and its ancient heritage. In architecture, sculpture, painting, furniture, and decorative art, ancient Greek motives were actively used – usually in a much romanticized and ornate form. After the expedition, European museums and numerous collectors began to show increased interest in Greek culture. The downside of this interest was the active plundering of the country’s cultural heritage. Another result of the expedition was that science began to be regarded as “politics of the XIX century”.Філеллінізм існував в європейському суспільства задовго до експедиції в Морею, остання лише посилила цю тенденцію. Експедиція сприяла перетворенню поверхового інтересу на інтерес науковий, оскільки її матеріали сформували науковий та естетичний багаж, який залишався одним з найкращих на багато років для європейських вчених, що не мали змоги особистого відвідування регіону. Античні грецькі руїни викликали захоплення та трепетне поклоніння європейців, які вбачали в них своє в значній мірі романтизоване минуле. Офіцери, солдати та митці стали тією першою групою, в якій формувалася колективна пам’ять про минуле. Для неї ці події були емоційно забарвленими. Повернувшись на батьківщину, вчені, митці та навіть офіцери стануть носіями і трансляторами цієї колективної пам’яті у французькому суспільстві. Ця група виступала носієм інформації про пам’ятники та скарби давніх греків, ключові події, найбільш значущі деталі грецької давнини – колиски європейської цивілізації та її цінностей. Наукова експедиція в Морею мала важливе значення для розширення знань про Грецію як країну та її античну спадщину. В архітектурі, скульптурі, живописі, меблюванні, декоративному мистецтві активно використовувались античні грецькі мотиви – як правило, в значно романтизованому та прикрашеному вигляді. Після експедиції європейські музеї та численні колекціонери стали проявляти підвищений інтерес до грецької культури. Оборотною стороною цього інтересу стало активне розграбування культурної спадщини країни. Ще один з результатів експедиції полягав в тому, що наука стала розглядатися як «політика XIX століття»

The principle of holism in post-neoclassical philosophy of history

The principle of holism restores historical science tendency to grasp the past as a «whole matter» and raises the questions about the global synthesis, based on the integration of micro­ and makrohistory, narrative and metatheory. Post­neoclassical subsystem in the philosophy of history operates of the corresponding concept of truth. Scientific truth is always contextual. She stated subject to the methodological postulates, which designed a specific research situation. Historical studies of scientific search for truth is always associated with the study of specific historical events or historical building theories. Both approaches solve the problem of objectivity: a theoretical history try to discover the truth, liberated from specific features and history of events wishes to discover the truth, given in the particular nuances of the entire event. Based on the corresponding concept of truth post­neoclassical subsystem aims to reconstruct the historical reality in all its fullness, complexity and specificity. This subsystem comes to the fundamental principle of post­neoclassical philosophy of history – to the principle of holism. On the one hand this principle orients the historian to the need for a holistic study of the subject of research, on the other hand he directs the historian to the study of historical reality as a hierarchy of «integrality», which can not be reduced to the parts that make up. Also it is emphasized that the meaning of these parts must necessarily be present as a sense of the whole context