ХІРУРГІЧНЕ ЛІКУВАННЯ РЕЦИДИВУ ПАХВИННОЇ ГРИЖІ ПІСЛЯ АЛОПЛАСТИКИ

Abstract

Introduction. The results of surgical treatment of inguinal hernias indicate significant progress in the treatment of this pathology, thanks to the introduction of alloplasty and laparoscopic operations. At the same time, the recurrence rate of inguinal hernia after alloplasty in primary hernioplasty is 1.5-11.6%, and in recurrent hernioplasty 3.5% – 22%, which is of concern. Aim. To increase the effectiveness of surgical treatment of patients with recurrent inguinal hernia by studying the causes of recurrence and choosing a pathogenetically justified method of surgery. Materials and methods. The paper presents the results of surgical treatment of 125 patients with recurrent inguinal hernia aged 21 to 79 years. According to the Campanelli G. classification, recurrent oblique inguinal hernias were R1 in 60 (48%), direct R2 in 51 (40.8%), and R3 in 14 (11,2%) patients. Hernia recurrence occurred in 26 (20.8%) patients in the first year after alloplasty, in 52 (41.6%) after 2 years, in 47 (37.6%) after 3 years. When choosing a method of reconstruction of the inguinal canal, the EHS recommendations were followed. Results. It was found that the main reasons for the re-recurrence of inguinal hernia after open alloplasty according to Lichtenstein and TAPP were: non-adherence to the technique of implant placement and fixation, which contributed to cicatricial-atrophic changes in the muscular-aponeurotic structures of the inguinal canal in 62.4% of patients, and insufficient implant overlap of the hernial orifice due to the use of a small implant in 34.4% of patients. In case of recurrence of R1 and R2 after the Lichtenstein method, TAPP was performed, provided that there were no complications of the previous operation that required revision of the implantation site. In case of recurrence after open alloplasty, when it was necessary to revise the inguinal canal to remove the implanted mesh or perform neurolysis, Lichtenstein plastic surgery was performed. In case of recurrence after TAPP, Lichtenstein allohernioplasty was performed. In case of R3 with a destroyed posterior wall of the inguinal canal, open preperitoneal allohernioplasty was performed. In the postoperative period, inflammatory complications were observed in 10 (8%) patients. Long-term treatment results were studied in 124 patients over a period of 1 to 5 years. Hernia recurrence occurred in 1 (0.8%) patient as a result of wound suppuration. Conclusions. Improving the results of surgical treatment of patients with inguinal hernias can be achieved through individual selection of a modern, pathogenetically justified method of allohernioplasty and technically correct performance of the operation itself.Вступ. Результати хірургічного лікування пахвинних гриж свідчать про суттєвий прогрес в лікуванні даної патології, завдяки впровадженню алопластики та лапароскопічних операцій. Разом з тим, частота рецидивів пахвинної грижі після алопластики при первинній герніопластиці складає 1,5–11,6%, а при повторній 3,5%–22%, що викликає занепокоєння. Мета. Підвищити ефективність хірургічного лікування пацієнтів з рецидивною пахвинною грижею шляхом вивчення причин виникнення рецидиву та вибору патогенетично обґрунтованого способу операції. Матеріали та методи. В роботі представлені результати хірургічного лікування 125 пацієнтів з рецидивною пахвинною грижею віком від 21 до 79 років. Згідно класифікації за Campanelli G. рецидивні косі пахвинні грижі R1 були у 60 (48%), прямі R2 у 51 (40,8%), та R3 у 14 (11,2%) пацієнтів. Рецидив грижі у 26 (20,8%) пацієнтів виник в перший рік після виконання алопластики, у 52 (41,6%) через 2 роки, у 47 (37,6%) через 3 роки. При виборі способу реконструкції пахвинного каналу керувались рекомендаціями EHS. Результати. Виявлено, що основними причинами повторного рецидиву пахвинної грижі після відкритої алопластики за Lichtenstein та ТАРР були: недотримання методики розташування і фіксації імплантата, які сприяли рубцево-атрофічним змінам м’язово-апоневротичних структур пахвинного каналу у 62,4% пацієнтів, та недостатнє перекриття грижових воріт імплантом малого розміру у 34,4% пацієнтів. При рецидиві R1 і R2 після способу Lichtenstein виконували ТАРР, за умови відсутності ускладнень від попередньої операції, які потребували ревізії місця імплантації. При рецидиві після відкритої алопластики, коли необхідно було робити ревізію пахвинного каналу для видалення імплантованої сітки або проведення невролізу, виконали пластику за Lichtenstein. При рецидиві після ТАРР виконали алогерніопластику за Lichtenstein. При R3 із зруйнованою задньою стінкою пахвинного каналу виконали відкриту преперитонеальну алоргерніопластику. В післяопераційному періоді ускладнення запального характеру спостерігались у 10 (8%) пацієнтів. Віддалені результати лікування вивчені у 124 пацієнтів в строки від 1 до 5 років. Рецидив грижі виник у 1 (0,8%) пацієнта, як результат нагноєння рани. Висновки. Покращання результатів хірургічного лікування пацієнтів з пахвинними грижами може бути досягнуто шляхом індивідуального вибору сучасного, патогенетично обґрунтованого способу алогерніопластики та технічно вірного виконання самої операції