Safeguarding the Rights of Vulnerable Persons in Criminal Proceedings: National and International Dimensions

This article provides a comprehensive examination of the current state of safeguarding the rights of vulnerable persons in criminal proceedings. Based on an analysis of statutory provisions and doctrinal sources, it is demonstrated that the concept of vulnerability is complex and multidimensional. It encompasses both fixed characteristics of a person (age, state of health, etc.) and situational conditions caused by various factors. A definition of vulnerability in criminal proceedings is formulated. It is established that the Criminal Procedure Code of Ukraine does not contain a generalised definition of the categories “vulnerability” or “vulnerable person”, which does not constitute a regulatory gap, as the law operates with specific categories (minors; persons who do not speak the state language; persons with mental and physical disabilities, etc.). This approach ensures legal certainty, but links the provision of additional procedural safeguards primarily to a person’s membership of formally defined groups. An analysis of the provisions of the Criminal Procedure Code of Ukraine shows that the legislator recognises the need for additional safeguards for the rights of such persons, but does not establish a comprehensive model for taking vulnerability into account. It is concluded that international legal standards shape an approach to taking vulnerability into account in criminal proceedings, based on the principle of individual assessment of a person’s condition. In contrast to the categorical model of national legislation, the need for additional safeguards determines It is noted that international legal standards shape an approach to taking vulnerability into account in criminal proceedings, based on the principle of an individual assessment of a person’s circumstances. In contrast to the categorical model of national legislation, the need for additional safeguards is determined by taking into account the individual’s personal characteristics and the specific circumstances of the criminal proceedings. The feasibility of improving the Criminal Procedure Code of Ukraine by supplementing the current categorical model with a mechanism for the individual assessment of the vulnerability of participants in criminal proceedings has been substantiated. Such an approach may entail: 1) enshrining, at the level of general principles, the duty of pre-trial investigation bodies, the prosecution service and the courts to take into account the individual characteristics and condition of a person when carrying out procedural actions, by developing the provisions of Part 2 of Article 10 of the Criminal Procedure Code of Ukraine; 2) standardising the procedure for assessing the needs of victims, witnesses and suspects in order to determine the need for additional safeguards; 3) enhancing the professional capacity of staff in pre-trial investigation bodies, the prosecution service and the courts to identify signs of vulnerability and respond appropriately to them. It is proven that the implementation of international standards for safeguarding the rights of vulnerable persons is possible not only through amendments to criminal procedural legislation, but also through the development of appropriate law enforcement practices within the framework of existing legal regulations.У статті комплексно досліджено стан забезпечення прав вразливих осіб у кримінальному провадженні. З урахуванням аналізу нормативних положень та доктринальних джерел доведено, що категорія вразливості має комплексний і багатовимірний характер. Вона охоплює як сталі характеристики особи (вік, стан здоров’я тощо), так і ситуаційні стани, спричинені різними чинниками. Сформульовано визначення вразливості у кримінальному провадженні. Встановлено, що Кримінальний процесуальний кодекс України не містить узагальненого визначення категорій «вразливість» або «вразлива особа», що не є нормативною прогалиною, оскільки закон оперує конкретизованими категоріями (неповнолітні; особи, які не володіють державною мовою; особи з розумовими і фізичними вадами тощо). Такий підхід забезпечує правову визначеність, однак пов’язує надання додаткових процесуальних гарантій переважно з належністю особи до формально окреслених груп. Аналіз положень Кримінального процесуального кодексу України засвідчив, що законодавець визнає необхідність додаткових гарантій прав таких осіб, проте не формує цілісної моделі врахування вразливості. Констатовано, що міжнародно-правові стандарти формують підхід до врахування вразливості у кримінальному провадженні, заснований на принципі індивідуальної оцінки стану особи. На відміну від категоріальної моделі національного законодавства, потреба в додаткових гарантіях визначається з урахуванням особистих характеристик особи та конкретних обставин кримінального провадження. Обґрунтовано доцільність удосконалення Кримінального процесуального кодексу України шляхом доповнення чинної категоріальної моделі механізмом індивідуальної оцінки вразливості учасників кримінального провадження. Такий підхід може передбачати: 1) закріплення на рівні загальних засад обов’язку органів досудового розслідування, прокуратури та суду враховувати індивідуальні особливості і стан особи при здійсненні процесуальних дій шляхом розвитку положень ч. 2 ст. 10 Кримінального процесуального кодексу України; 2) унормування порядку оцінки потреб потерпілих, свідків і підозрюваних з метою визначення необхідності додаткових гарантій; 3) підвищення професійної спроможності працівників органів досудового розслідування, прокуратури і суду щодо виявлення ознак вразливості та належного реагування на них. Доведено, що імплементація міжнародних стандартів забезпечення прав вразливих осіб можлива не лише шляхом унесення змін до кримінального процесуального законодавства, а й через формування належної правозастосовної практики в межах чинного правового регулювання

Digital Forensic Intelligence: Concept and Prospects for Development

This article explores the nature of digital forensic intelligence, identifies its main areas of focus, and sets out proposals for improving the model for its application in the work of law enforcement agencies. The concept of “digital forensic intelligence” is clarified, key sources of information and practical aspects of its implementation are identified, and prospects for creating the conditions for the effective implementation of this model in Ukraine are outlined. The methodological basis of the study consists of a set of general scientific and specialised methods of cognition, in particular the dialectical method, methods of formal logic, systemic-structural analysis, comparative and formal-legal methods, as well as methods of extrapolation and scientific forecasting. This has made it possible to consider digital intelligence as a holistic mechanism that integrates technical means and legal procedures. It is proven that digital intelligence is an independent yet integrated form of forensic activity within criminal analytics. It combines the search for and analysis of digital data regarding the incident under investigation and can be regarded primarily as one of the areas of application of digital forensic methods in the process of solving and investigating crimes. Digital forensic intelligence is defined as a system of organisational, technical and tactical measures aimed at the collection, processing, analysis, verification and use of digital information, employing forensic analytical methods to facilitate the detection, investigation and prevention of criminal offences. The toolkit of digital intelligence encompasses work with state information systems (in particular, specialised forensic records), commercial databases, open-source intelligence (OSINT), blockchain technologies, telecommunications metadata and video surveillance materials. The scientific novelty of the results lies in the development of an original approach to the classification of digital data sources and the justification of the need for regulatory recognition of the status of the digital investigator as a subject of forensic support for investigations. It is emphasised that a generalised model of digital forensic intelligence must be based on the principles of legality, scientifically sound methods of data verification, proper documentation in compliance with procedural rules, and the use of specialised tools. Taken together, this will contribute to enhancing the effectiveness of combating crime and create the conditions for the further development of forensic theory and practice in the digital age. It is determined that the implementation of the proposed model will minimise the risks of losing evidential information and ensure the rapid adaptation of the law enforcement system to new cyber threats.У статті розкрито сутність цифрової криміналістичної розвідки, визначено її основні напрями та сформульовано пропозиції щодо вдосконалення моделі її застосування в діяльності правоохоронних органів. Уточнено поняття «цифрова криміналістична розвідка», виокремлено ключові джерела інформації та практичні сегменти її реалізації, а також окреслено перспективи формування передумов для ефективного впровадження цієї моделі в Україні. Методологічну основу дослідження становить комплекс загальнонаукових та спеціальних методів пізнання, зокрема діалектичний метод, методи формальної логіки, системно-структурного аналізу, порівняльний, формально-юридичний методи, а також методи екстраполяції та наукового прогнозування. Це дозволило розглянути цифрову розвідку як цілісний механізм, що інтегрує технічні засоби та правові процедури. Доведено, що цифрова розвідка є самостійним і водночас інтегрованим із кримінальною аналітикою різновидом криміналістичної діяльності. Вона поєднує пошук та аналіз цифрових даних про подію, що розслідується, і може розглядатися насамперед як один із напрямів використання методів цифрової криміналістики у процесі розкриття та розслідування злочинів. Цифрову криміналістичну розвідку визначено як систему організаційних, технічних і тактичних заходів, спрямованих на збирання, обробку, аналіз, верифікацію та використання цифрової інформації із застосуванням криміналістичних аналітичних методів із метою сприяння виявленню, розкриттю та запобіганню кримінальним правопорушенням. Інструментарій цифрової розвідки охоплює роботу з державними інформаційними системами (зокрема спеціалізованими криміналістичними обліками), комерційними базами даних, відкритими джерелами (OSINT), технологіями блокчейн, телекомунікаційними метаданими та матеріалами відеоспостереження. Наукова новизна отриманих результатів полягає в розробленні авторського підходу до типізації джерел цифрових даних та обґрунтуванні необхідності нормативного закріплення статусу цифрового розвідника як суб’єкта криміналістичного забезпечення розслідування. Акцентовано, що узагальнена модель цифрової криміналістичної розвідки повинна спиратися на засади законності, науково обґрунтовані методи верифікації даних, належне документування з дотриманням процесуальних правил та використання спеціалізованих інструментів. У сукупності це сприятиме підвищенню ефективності протидії злочинності та створить передумови для подальшого розвитку криміналістичної теорії та практики в цифрову епоху. Визначено, що впровадження запропонованої моделі дозволить мінімізувати ризики втрати доказової інформації та забезпечить швидку адаптацію правоохоронної системи до нових кіберзагроз

Human Rights Risks Posed by Digital Technologies: European Experience

This article identifies and comprehensively analyses the risks that digital technologies pose to human rights in the modern world. It emphasises that the development of algorithmic systems and automated decision-making creates both new opportunities and threats for humanity. It is emphasised that digital technologies are most likely to pose risks in the areas of law enforcement, national security, social protection, public services and financial security. The study analyses the body of legal instruments of the UN, the Council of Europe and the European Union governing the use of digital technologies, as well as the legal positions of these international organisations, which highlight the need to establish clear standards for the use of artificial intelligence. In particular, the report by the UN High Commissioner for Human Rights, “The Right to Privacy in the Digital Age”, the recommendations of the Council of Europe’s Special Committee on Artificial Intelligence, and the risk-based approach enshrined in the European Union’s Artificial Intelligence Act are examined. Emphasis is placed on the importance of human rights impact assessments and the protection of personal data, which must cover the entire lifecycle of algorithms. Particular attention is paid to the European regulatory approach, which is based on the principle of risk-based regulation and involves establishing red lines for high-risk artificial intelligence systems, introducing human rights impact assessments, and strengthening requirements for transparency and accountability. It is demonstrated that an effective mechanism for protecting human rights in the digital age requires comprehensive solutions at the intersection of technical, legal and ethical dimensions, as well as public engagement in defining these guidelines. Emphasis is placed on cases of algorithmic discrimination, which highlight the real danger of uncontrolled automated decisions. The need to formulate inclusive digital policies and establish legal safeguards to prevent discriminatory outcomes of automated systems is emphasised. It is noted that international organisations play a key role in supporting states in integrating human rights into digitalisation processes, developing risk assessment methodologies, and fostering inter-institutional cooperation. It is concluded that the growing role of digital technologies requires the development of a new generation of human rights standards: the question arises of introducing a fifth generation of human rights, which will ensure a balance between innovation and the protection of fundamental human rights and freedoms.У статті визначено і комплексно проаналізовано ризики, які створюють цифрові технології для прав людини в сучасному світі. Наголошено, що розвиток алгоритмічних систем та автоматизованого ухвалення рішень створює нові можливості й загрози для людства. Акцентовано, що цифрові технології найбільше можуть спричинити ризики у сферах правоохоронної діяльності, національної безпеки, соціального захисту, державних послуг та фінансової безпеки. Проаналізовано систему нормативно-правових актів ООН, Ради Європи та Європейського Союзу, які регулюють використання цифрових технологій, а також правові позиції цих міжнародних організацій, які визначають необхідність запровадження чітких стандартів використання штучного інтелекту. Зокрема, розглянуто доповідь Верховного комісара ООН з прав людини «Право на недоторканість приватного життя у цифрову епоху», рекомендації Спеціального комітету Ради Європи з питань штучного інтелекту, а також ризик-орієнтований підхід, закладений у Законі Європейського Союзу про штучний інтелект. Акцент зроблено на актуальності оцінювання впливу на права людини та захист персональних даних, які повинні охоплювати весь життєвий цикл алгоритмів. Окрему увагу приділено європейському регуляторному підходу, який ґрунтується на принципі ризик-орієнтованості та передбачає встановлення червоних ліній для високоризикових систем штучного інтелекту, запровадження оцінки впливу на права людини, посилення вимог до прозорості й підзвітності. Продемонстровано, що ефективний механізм захисту прав людини в цифрову епоху вимагає комплексних рішень на перетині технічного, правового й етичного вимірів, а також залучення громадськості у визначенні цих орієнтирів. Акцентовано увагу на випадках алгоритмічної дискримінації, які свідчать про реальну небезпеку неконтрольованих автоматизованих рішень. Наголошено на необхідності формування інклюзивної цифрової політики та створення правових обмежень, що унеможливлюють дискримінаційні наслідки автоматизованих систем. Зазначено, що міжнародні організації відіграють ключову роль у підтримці держав щодо інтеграції прав людини у процеси цифровізації, розробленні методологій оцінювання ризиків та стимулюванні міжінституційної співпраці. Зроблено висновок, що зростання ролі цифрових технологій вимагає формування нового покоління стандартів прав людини: постає питання про запровадження п’ятого покоління прав людини, яке забезпечить баланс між інноваціями та захистом фундаментальних прав і свобод людини

Enhancing International Cooperation in Higher Education in Ukraine

The study of international experience in the context of international cooperation in higher education and the prospects for its implementation in Ukraine is both important and complex in nature, as it not only covers a wide range of legal relationships associated with the educational and/or scientific activities of a large number of entities with varying legal statuses, but is also characterised by different levels of such relationships – from individual experiences and practices to global trends and patterns. The aim of this research is to present proposals for improving the administrative and legal framework for international cooperation in the field of higher education in Ukraine. The key objectives are to identify the most pressing areas for strengthening domestic international cooperation in higher education within the context of the divide between the Global North and the Global South; to develop proposals for improving the administrative legislation governing legal relations in international cooperation in the field of higher education; and to formulate the main directions for improving the criteria for assessing the effectiveness of the cooperation under study. Drawing on the practices of a number of Western European countries, the paper highlights the relevance and desirability of Ukraine adopting a strategy to strengthen international academic cooperation, such as securing the support of state diplomatic missions and ensuring that higher education institutions have approved internationalisation strategies or plans. Proposals are made for improving the administrative legislation governing international cooperation in higher education, in particular the establishment of educational and scientific hubs at Ukraine’s diplomatic missions; the establishment of the State Service for Sustainable Development and its regional coordination centres and branches within local communities; the creation of a Unified State Register of international partnerships in higher education and indicators of their performance; the development of scientific and methodological materials on current legal provisions governing international cooperation; strengthening standards for the activities of higher education institutions, in particular transparency and openness of information; recognition of international online cooperation; strengthening joint accreditation assessments with foreign experts, in particular regarding the conduct of so-called dual accreditation, the results of which will be recognised both in Ukraine and abroad. The shortcomings of the current monitoring and effective evaluation of international cooperation in the field of higher education in Ukraine are substantiated, and possible ways of addressing them are proposed.Дослідження зарубіжного досвіду в контексті міжнародного співробітництва у сфері вищої освіти і перспектив його впровадження в Україні є важливим і водночас складним за своїм характером, адже не лише охоплює широкий спектр правовідносин, пов’язаних з освітньою та/або науковою діяльністю великої кількості суб’єктів із різним правовим статусом, а й характеризується різними рівнями відповідних відносин – від індивідуального досвіду і практик до глобальної спрямованості й закономірностей. Метою цього наукового дослідження є представлення пропозицій щодо вдосконалення адміністративно-правових засад міжнародного співробітництва у сфері вищої освіти в Україні. Ключовими завданнями є визначення найбільш актуальних напрямів для посилення вітчизняної міжнародної співпраці у сфері вищої освіти в контексті меж між Глобальною Північчю та Глобальною більшістю; розроблення пропозицій щодо вдосконалення адміністративного законодавства, яке регулює правовідносини міжнародного співробітництва у сфері вищої освіти; формулювання основних векторів вдосконалення критеріїв оцінювання ефективності досліджуваного співробітництва. На основі практик низки західноєвропейських держав наголошено на актуальності і доцільності впровадження Україною такого напряму посилення міжнародної академічної співпраці, як залучення підтримки державних дипломатичних установ та наявність у закладів вищої освіти затверджених стратегій або планів інтернаціоналізації. Запропоновано напрями вдосконалення адміністративного законодавства, що регулює міжнародне співробітництво у сфері вищої освіти, зокрема організація при дипломатичних представництвах України освітньо-наукових хабів; створення Державної служби сталого розвитку та її регіональних координаційних центрів і відділень при територіальних громадах; формування Єдиного державного реєстру міжнародних партнерств у сфері вищої освіти та показників їхньої продуктивності; розроблення науково-методичних матеріалів щодо чинних правових норм, які регулюють міжнародне співробітництво; посилення стандартів діяльності закладів вищої освіти, зокрема прозорості та інформаційної відкритості; визнання міжнародного онлайн-співробітництва; посилення спільної з іноземцями акредитаційної експертизи, зокрема щодо проведення так званої подвійної акредитації, результати якої визнаватимуться як в Україні, так і за її межами. Обґрунтовано недоліки сучасного моніторингу й ефективного оцінювання міжнародної співпраці у сфері вищої освіти в Україні, запропоновано можливі шляхи їх усунення

Competence as a General Theoretical Category and Concept in the Sphere of Local Government Activity

У статті досліджено загальнотеоретичне розуміння категорії «компетенція» та поняття «компетенції органів місцевого самоврядування». Вітчизняна юридична наукова доктрина не містить уніфікованого визначення поняття «компетенція», що зумовлює питання щодо сфери її окреслення та регулятивної діяльності органів місцевого самоврядування як із середини вказаних інституцій, так і від окремих осіб, які вступають з ними у правовідносини. Відсутність єдності розуміння призводить не лише до прогалини в наукових знаннях, а й до неефективної організації та діяльності органів місцевого самоврядування. Спираючись на лінгвістичні, філософські та юридичні засади, послуговуючись суміжними і спорідненими поняттями, а також за результатами дослідження доктринальних поглядів на це поняття, сформульовано авторське визначення поняття «компетенція». Компетенція – це зумовлена завданнями та функціями сфера буття, у межах якої відбувається реалізація повноважень. Зазначено, що компетенція має своє внутрішнє наповнення, що передбачає розуміння цього поняття та його функціональність, а також зовнішній вираз як сферу закріплення (інституціоналізації) та поширення свого впливу, управління відповідними соціальними відносинами у певній сфері. Така сфера соціального буття може бути окреслена: 1) територіально; 2) інституційно; 3) функціонально. Досліджено законотворчу практику та судову доктрину, сформульовану Конституційним Судом України, щодо наповнення змістом поняття «компетенція». Офіційне тлумачення, надане Конституційним Судом України, зумовило розуміння того, що компетенція визначає повноваження, а повноваження забезпечують реалізацію компетенції. Комплексний підхід до з’ясування змісту поняття «компетенція» дозволив виснувати про те, що воно нерозривно пов’язане з поняттям «повноваження». Запропоновано авторське розуміння поняття «компетенції органів місцевого самоврядування» як визначену в законодавстві України (насамперед у Конституції та законах України) сферу соціального буття, управління якою та вирішення питань у якій передано громадою (як первинним джерелом влади) у відання органів місцевого самоврядування, що досягається шляхом використання повноважень посадовими особами цих органів у таких правовідносинах з вирішення справ у територіальній громаді.This article examines the general theoretical understanding of the category of “competence” and the concept of “competence of local government bodies”. Domestic legal doctrine does not contain a unified definition of the concept of “competence”, which raises questions regarding the scope of its definition and the regulatory activities of local self-government bodies, both from within these institutions and from individuals entering into legal relationships with them. The lack of a unified understanding leads not only to a gap in academic knowledge but also to the inefficient organisation and operation of local self-government bodies. Drawing on linguistic, philosophical and legal foundations, utilising related and analogous concepts, and based on the results of research into doctrinal views on this concept, the author has formulated a definition of the concept of “competence”. Competence is a sphere of existence determined by tasks and functions, within which powers are exercised. It is noted that competence has its own internal content, which entails an understanding of this concept and its functionality, as well as an external expression as a sphere of consolidation (institutionalisation) and the extension of its influence, and the management of relevant social relations within a specific sphere. Such a sphere of social existence can be delineated: 1) territorially; 2) institutionally; 3) functionally. This study examines legislative practice and the judicial doctrine formulated by the Constitutional Court of Ukraine regarding the interpretation of the concept of “competence”. The official interpretation provided by the Constitutional Court of Ukraine has led to the understanding that competence defines powers, whilst powers ensure the exercise of competence. A comprehensive approach to clarifying the meaning of the concept of “competence” has led to the conclusion that it is inextricably linked to the concept of “powers”. The original understanding of the concept of “competence of local self-government bodies” is proposed as a sphere of social life defined in Ukrainian legislation (primarily in the Constitution and laws of Ukraine), the management of which and the resolution of issues within which have been transferred by the community (as the primary source of power) to the jurisdiction of local self-government bodies, which is achieved through the exercise of powers by officials of these bodies in legal relationships concerning the resolution of matters within the territorial community

Visual-Recognition Signature of a Police Unmanned Aerial Vehicle

This article examines the pressing issue of the lack of a uniform standard for the visual-recognition signature of police unmanned aerial vehicles in Ukraine. The growing role of unmanned technologies in law enforcement, particularly in maintaining public order, automated aerial patrols, operational and investigative activities, conducting special police operations and ensuring road safety, and the documentation of offences and crimes, is accompanied by the need for clear visual identification of these aircraft as official. The aim of the study is to justify the need to develop and implement a unified visual identification scheme for police unmanned aerial vehicles in Ukraine. An analysis of the current regulatory framework was conducted, revealing a lack of detailed requirements for the visual identification of unmanned aerial vehicles in national legislation in general and in the regulations of the Ministry of Internal Affairs of Ukraine in particular. The results of experimental studies on the visibility of colour and light markings on unmanned aerial vehicles are presented, involving cadets who assessed the visibility of aircraft with different marking options during daytime flight. It has been established that the most effective colours for identification are bright, high-contrast colours (yellow, red) combined with LED beacons of a specific flashing frequency. A draft standard for the visual identification signature of police unmanned aerial vehicles has been proposed, which includes specific colour schemes, service markings, light signals and reflective elements. Recommendations have also been formulated regarding the regulatory implementation of these requirements, the adaptation of international approaches to Ukrainian conditions, and the integration of visual identification with electronic recognition systems. The research findings can be utilised in the development of standards and departmental guidelines by the Ministry of Internal Affairs of Ukraine, as well as in the training of specialists in the operation of unmanned aerial vehicles within the law enforcement sector. The introduction of a unified visual identification signature will contribute to the harmonisation of national requirements with international standards, improved flight safety, and more effective cooperation between the police and other state bodies, organisations and citizens who use unmanned aircraft in their activities.У статті розглянуто актуальну проблему відсутності в Україні єдиного стандарту візуально-розпізнавальної сигнатури поліцейських безпілотних повітряних суден. Зростання ролі безпілотних технологій у правоохоронній діяльності, зокрема в охороні громадського порядку, автоматичному патрулюванні повітряними маршрутами, оперативно-розшукових заходах, проведенні спеціальних поліцейських операцій і забезпеченні безпеки дорожнього руху, документуванні правопорушень та злочинів, супроводжується необхідністю чіткого візуального розпізнавання цих апаратів як службових. Метою дослідження є обґрунтування необхідності розроблення і впровадження в Україні уніфікованої візуально-розпізнавальної сигнатури для поліцейських безпілотних повітряних суден. Проведено аналіз чинної нормативно-правової бази, виявлено відсутність детальних вимог до візуальної ідентифікації безпілотних повітряних суден у національному законодавстві загалом і нормативних актах Міністерства внутрішніх справ України зокрема. Наведено результати експериментальних досліджень видимості кольорових і світлових маркувань безпілотних повітряних суден за участі курсантів, які оцінювали помітність апаратів із різними варіантами маркування в умовах денного польоту. Встановлено, що найбільш ефективними для ідентифікації є яскраві висококонтрастні кольори (жовтий, червоний) у поєднанні з LED-маячками певної частоти миготіння. Запропоновано проєкт стандарту візуально-розпізнавальної сигнатури для поліцейських безпілотних повітряних суден, що включає визначені кольорові схеми, службові написи, світлові сигнали та світловідбивні елементи. Також сформульовано рекомендації щодо нормативного закріплення цих вимог, адаптації міжнародних підходів до українських умов та інтеграції візуальної ідентифікації з електронними системами розпізнавання. Результати дослідження можуть бути використані при розробленні стандартів і відомчих інструкцій Міністерства внутрішніх справ України, а також у навчальному процесі підготовки фахівців з експлуатації безпілотних повітряних суден у правоохоронній сфері. Впровадження єдиної візуально-розпізнавальної сигнатури сприятиме гармонізації національних вимог із міжнародними стандартами, підвищенню безпеки польотів, ефективності взаємодії поліції з іншими державними органами, організаціями та громадянами, які використовують безпілотну авіацію у своїй діяльності

Administrative and Legal Regulation of the Implementation of State Policy in the Field of Registration, Search and Identification of Persons Missing under Special Circumstances

У публікації проведено аналіз сутності й особливостей поняття «адміністративно-правове регулювання здійснення державної політики у сфері обліку, пошуку та ідентифікації осіб, зниклих безвісти за особливих обставин», яке запропоновано визначити як вплив норм адміністративного права на суспільні відносини, що виникають у зв’язку з необхідністю обліку, пошуку та ідентифікації осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, який здійснюється за допомогою адміністративно-правових засобів. Звернено увагу на те, що з початком повномасштабного вторгнення російської федерації на територію України проблема обліку, пошуку та ідентифікації осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, набула неабиякої актуальності, що зумовило зміни в нормативно-правовому регулюванні та реалізації державної політики щодо обліку, пошуку й ідентифікації таких осіб. Проаналізовано зміст нормативно-правових актів у сфері правового статусу осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, зокрема Закону України «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин», постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання виконання Закону України “Про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин”», наказу Міністерства внутрішніх справ України «Про затвердження Положення про Єдиний реєстр осіб, зниклих безвісти за особливих обставин». Визначено процедури та повноваження уповноважених органів держави з питань обліку, пошуку й ідентифікації осіб, зниклих безвісти за особливих обставин. Наголошено, що в національній практиці єдиним методом остаточної ідентифікації особи є аналіз ДНК, що закріплено в чинному законодавстві з питань правового статусу осіб, зниклих безвісти за особливих обставин. На підставі аналізу зарубіжного досвіду правоохоронних органів, зокрема Інтерполу, та змісту протоколу «Ідентифікація жертв катастроф» (Disaster Victim Identification) запропоновано внести до чинного законодавства України зміни, що стосуються визначення прямих та опосередкованих ідентифікаторів, які використовуються при встановленні особи, а також щодо порядку застосування цих ідентифікаторів при проведенні відповідних заходів. Доведено, що поряд з аналізом ДНК первинними ідентифікаторами можуть бути також відбитки пальців та стоматологічні зліпки, що в сукупності дозволить зменшити вартість досліджень і підвищити швидкість впізнання загиблих або їхніх останків.This publication analyses the essence and characteristics of the concept of “administrative and legal regulation of the implementation of state policy in the field of registration, search and identification of persons missing under special circumstances”, which is proposed to be defined as the influence of administrative law provisions on social relations arising from the need to register, search for and identify persons missing under special circumstances, carried out by means of administrative and legal measures. Attention is drawn to the fact that with the start of the russian federation’s full-scale invasion of Ukraine, the issue of the registration, search and identification of persons missing under special circumstances has become highly topical, leading to changes in the regulatory framework and the implementation of state policy regarding the registration, search and identification of such persons. The content of regulatory and legal acts concerning the legal status of persons missing under special circumstances has been analysed, in particular the Law of Ukraine “On the Legal Status of Persons Missing under Special Circumstances”, the Resolution of the Cabinet of Ministers of Ukraine “Certain Issues Concerning the Implementation of the Law of Ukraine ‘On the Legal Status of Persons Missing under Special Circumstances’’’, and the Order of the Ministry of Internal Affairs of Ukraine “On the Approval of the Regulations on the Unified Register of Persons Missing under Special Circumstances”. The procedures and powers of the authorised state bodies regarding the registration, search and identification of persons missing under special circumstances have been defined. It is emphasised that, in national practice, the sole method of definitive identification of a person is DNA analysis, as enshrined in current legislation on the legal status of persons missing under special circumstances. Based on an analysis of international experience of law enforcement agencies, in particular Interpol, and the content of the “Disaster Victim Identification” protocol, it is proposed to amend the current legislation of Ukraine regarding the definition of direct and indirect identifiers used in establishing a person’s identity, as well as the procedure for applying these identifiers when carrying out relevant measures. It has been demonstrated that, alongside DNA analysis, fingerprints and dental impressions may also serve as primary identifiers, which, taken together, will reduce the cost of investigations and increase the speed of identifying the deceased or their remains

The Right to an Adequate Standard of Living: A Normative Assessment of Risks in the Taiwan Strait

Статтю присвячено нормативно-правовому аналізу впливу потенційної безпекової кризи в Тайванській протоці на реалізацію права людини на достатній рівень життя через логістичні, страхові, експортно-контрольні та технологічні ускладнення. Метою дослідження є аналіз міжнародно-правових зобов’язань у сфері соціально-економічних прав крізь призму оцінки впливу на права людини (human rights impact assessment, HRIA) для визначення законності обмежувальних рішень, ідентифікації загроз та розроблення архітектури мінімізації шкоди. Методологічну базу роботи становить синергія доктринального аналізу міжнародних стандартів права людини на достатній рівень життя, системного підходу до взаємодії правових режимів та сценарно-аналітичного моделювання трьох сценаріїв ескалації, які проаналізовано крізь призму наявності, доступності, прийнятності та якості (availability, accessibility, acceptability, quality, модель AAAQ). Емпірично-описовий компонент формують узагальнені офіційні дані та індикатори щодо цінових і логістичних витрат, цінових шоків, а також матеріали міжнародних організацій щодо наслідків фрагментації міжнародної економіки та вразливих місць критичних ланцюгів постачання. У межах дослідження здійснено аналіз оцінки впливу потенційних сценаріїв ескалації на права людини та їхнього можливого впливу на право людини на достатній рівень життя. Отримані результати дозволяють перейти від загальних тверджень про економічні втрати до юридичної оцінки правомірності тих або інших ескалаційних заходів. Формалізовано низку юридичних тестів: тест мінімального ядра прав, що передбачає активацію компенсаторів у разі загрози для життєво необхідних благ; тест неретрогресії, який включає доведення державою тимчасовості, необхідності її дій та відсутності менш обтяжливих альтернатив; тест пропорційності, спрямований на знаходження балансу між політичними та безпековими інтенціями держави і потенційною шкодою для права людини на достатній рівень життя. Крім того, доведено, що обмежувальні заходи в контексті безпекової кризи загрожують не лише фізичній наявності критичних товарів, а й їх економічній доступності, що вимагає систематичного вжиття сторонами конфлікту заходів, спрямованих на забезпечення безперебійного доступу критичних товарів для населення. Наукова новизна полягає в концептуальному синтезі міжнародно-правових стандартів соціально-економічних прав з операційними показниками ризику та сценарно-орієнтованим підходом, що гарантує верифікацію та реплікацію оцінки впливу на права людини. Практичне значення полягає в окресленні кола інструментів мітигації шкоди з конкретними критеріями прозорості, недискримінації та часових меж.This article is devoted to a legal and normative analysis of the impact of a potential security crisis in the Taiwan Strait on the realisation of the human right to an adequate standard of living, through logistical, insurance, export control and technological complications. The aim of the study is to analyse international legal obligations in the field of socio-economic rights through the prism of a human rights impact assessment (HRIA) to determine the legality of restrictive decisions, identify threats and develop a harm minimisation framework. The methodological basis of the study consists of the synergy between a doctrinal analysis of international human rights standards on the right to an adequate standard of living, a systematic approach to the interaction of legal regimes, and scenario-based analytical modelling of three escalation scenarios, which are analysed through the lens of availability, accessibility, acceptability and quality (the AAAQ model). The empirical-descriptive component is formed by aggregated official data and indicators regarding price and logistical costs, price shocks, as well as materials from international organisations on the consequences of the fragmentation of the international economy and vulnerabilities in critical supply chains. The study analyses the impact of potential escalation scenarios on human rights and their possible effect on the right to an adequate standard of living. The findings enable a shift from general assertions about economic losses to a legal assessment of the legitimacy of specific escalation measures. A series of legal tests has been formalised: the core rights test, which provides for the activation of compensatory measures in the event of a threat to vital necessities; the non-regression test, which requires the state to demonstrate the temporary nature, necessity of its actions and the absence of less burdensome alternatives; the proportionality test, aimed at striking a balance between the state’s political and security objectives and the potential harm to the human right to an adequate standard of living. Furthermore, it has been demonstrated that restrictive measures in the context of a security crisis threaten not only the physical availability of critical goods but also their economic accessibility, which requires the parties to the conflict to systematically take measures aimed at ensuring uninterrupted access to critical goods for the population. The scientific novelty lies in the conceptual synthesis of international legal standards on socio-economic rights with operational risk indicators and a scenario-based approach, which guarantees the verification and replication of human rights impact assessments. The practical significance lies in defining a range of harm mitigation tools with specific criteria regarding transparency, non-discrimination and time limits

Підготовка кадрів для органів внутрішніх справ УРСР на зламі 60–70-х рр. ХХ ст.

The article examines the main aspects of recruitment, training and education of militia personnel in 1969–1970. The staffing of the Ukrainian SSR militia in this period can be considered satisfactory, but the situation with their qualitative composition, the level of special and higher education, advanced training of these personnel, the level of their combat and physical training was not satisfactory enough. As of the beginning of 1970, a certain part of the senior staff of the internal affairs bodies did not even have a general secondary education. There was a considerable lag in raising the educational level of employees in the criminal investigation, departments for combating the theft of socialist property and the State Automobile Inspectorate. The number of officers with higher education in these services increased extremely slowly and amounted to 15.2 % in the criminal investigation department, 21.0 % in the departments for combating the theft of socialist property, and 9.3 % in the State Automobile Inspectorate. At the beginning of 1970, every second police officer in the republic did not have a general secondary education, and in the departments of internal affairs of Ivano-Frankivsk, Rivne, Lviv, Ternopil, and Kherson regions, the number was up to 75 %. These were very low figures, which could not but affect the efficiency of these units. In many regional internal affairs departments, training sessions were held irregularly and in a poorly organised manner. Many militia employees were not able to shoot accurately, did not know the grounds for using weapons, and did not know sambo techniques. There were few group exercises and operational training sessions to teach officers how to conduct multidimensional preventive work, solve crimes in hot pursuit, and organise the search for and detention of dangerous criminals. The training of district inspectors did not sufficiently use the best practices of the best district inspectors. There were significant shortcomings in the organisation of initial training for newly recruited police officers. The Ministry of Internal Affairs of the Ukrainian SSR tried to improve this situation by considering this issue at its board, emphasising it in special directives and instructions, but despite this, no positive changes were actually achieved in 1969–1970. The leadership of the Ministry of Internal Affairs tried to improve the conditions of service in the militia, to make it more attractive and prestigious in order to retain personnel. To this end, uniforms were improved, and the awarding of the badge “Distinguished Militia Officer” was restored.У статті досліджено основні аспекти добору, підготовки та виховання кадрів міліції у 1969–1970 рр. Укомплектованість міліцейськими кадрами в УРСР у цей період загалом можна вважати задовільною, однак ситуація з їхнім якісним складом, рівнем спеціальної та вищої освіти, підвищенням кваліфікації, а також рівнем бойової та фізичної підготовки залишалася недостатньо належною. Певна частина начальницького складу органів внутрішніх справ станом на початок 1970 р. навіть не мала загальної середньої освіти. Значне відставання у підвищенні освітнього рівня працівників спостерігалося в карному розшуку, відділах боротьби з розкраданням соціалістичної власності та Державній автомобільній інспекції. Кількість працівників із вищою освітою в зазначених підрозділах зростала вкрай повільно й становила: у карному розшуку – 15,2 %, у відділах боротьби з розкраданням соціалістичної власності – 21,0 %, у Державній автомобільній інспекції – 9,3 %. Кожен другий міліціонер у республіці на початок 1970 р. не мав загальної середньої освіти, а в управліннях внутрішніх справ Івано-Франківської, Рівненської, Львівської, Тернопільської та Херсонської областей таких було до 75 %. Це були вкрай низькі показники, які не могли не позначитися на ефективності роботи цих підрозділів. Заняття зі службової підготовки в багатьох обласних управліннях внутрішніх справ проводилися нерегулярно та неорганізовано. Багато співробітників міліції не вміли влучно стріляти, не знали підстав для застосування зброї, не володіли прийомами самбо. Недостатньо проводилося групових вправ і тренувань з опанування методики профілактичної роботи, розкриття злочинів «по гарячих слідах», організації розшуку та затримання небезпечних злочинців. У підготовці дільничних інспекторів слабо використовувався передовий досвід кращих фахівців. Суттєві недоліки існували також в організації початкової підготовки новоприйнятих працівників міліції. Міністерство внутрішніх справ УРСР прагнуло покращити цю ситуацію, розглядаючи проблеми на засіданнях колегії, а також через видання спеціальних директив і вказівок. Однак упродовж 1969–1970 рр. реальних позитивних зрушень не відбулося. Керівництво Міністерства внутрішніх справ УРСР намагалося підвищити привабливість і престиж служби в міліції, зокрема шляхом удосконалення умов праці. Із цією метою було модернізовано однострій і відновлено нагородження нагрудним знаком «Відмінник міліції»

Вербальна агресія: лінгвістично-правовий аспект

The article examines the phenomenon of verbal aggression as a linguistic and legal problem which, under certain conditions, can be qualified as an administrative or criminal offence. The verbal aggression is defined as a conscious communicative strategy aimed at achieving certain goals through the use of language. Theoretical aspects of communication strategies are characterised. The key characteristics, forms of manifestation and consequences of verbal aggression in the context of interpersonal communication are analysed. Various forms of verbal aggression are considered, including insults, threats, criticism, irony, manipulation and ignoring. Particular attention is paid to the analysis of linguistic means used to implement verbal aggression as a communication strategy. The lexical, syntactic and stylistic features of aggressive statements, as well as their impact on the emotional state of the interlocutor are identified. The term “offence committed verbally” in the context of legal linguistics is considered, and its difference from more established concepts such as “hate speech” or “verbal aggression” is emphasised. It is noted that the development of jurisprudence contributes to a detailed analysis of speech actions that may have legal significance. The main attention is paid to the characterization of offences committed verbally through the components of their legal qualification, in particular, the object, objective side, subject and subjective side. The public danger associated with their information impact on public relations, in particular, human rights, public order, state security and interests of justice, is considered. The linguistic expertise is analysed as an important tool for determining legally significant statements. The article also deals with the issues of enshrining verbal offences in the criminal and administrative legislation of Ukraine. Examples of articles of the Criminal Code of Ukraine and the Code of Ukraine on Administrative Offences regulating liability for aggressive speech acts, including threats, harassment and calls for offences, are provided. It is noted that an important aspect of law enforcement is to take into account the context of statements, their content and possible consequences. The importance of further development of interdisciplinary approaches to the analysis of verbal offences is emphasised, which will allow for a more effective classification of such acts according to their semantic model. The emphasis is placed on the need to systematically consolidate the concept of ‘verbally committed offence’ in legal and scientific doctrine to ensure an adequate legal assessment of such phenomena.Досліджено феномен вербальної агресії як лінгвістично-правову проблему, яку за певних умов можна кваліфікувати як адміністративне або кримінальне правопорушення. Вербальну агресію визначено як свідому комунікативну стратегію, спрямовану на досягнення певних цілей шляхом використання мовних засобів. Охарактеризовано теоретичні аспекти комунікативних стратегій. Проаналізовано основні характеристики, форми прояву та наслідки вербальної агресії в контексті міжособистісного спілкування. Розглянуто різновиди вербальної агресії, зокрема образи, погрози, критику, іронію, маніпуляції та ігнорування. Особливу увагу приділено аналізу мовних засобів, що використовуються для реалізації вербальної агресії як комунікативної стратегії. Визначено лексичні, синтаксичні та стилістичні особливості агресивних висловлювань, а також їхній вплив на емоційний стан співрозмовника. Розглянуто термін «правопорушення, вчинене вербально» у контексті юридичної лінгвістики, наголошено на його відмінності від більш усталених понять, таких як «мова ворожнечі» чи «вербальна агресія». Зазначено, що розвиток юридичної лінгвістики сприяє детальному аналізу мовленнєвих дій, які можуть мати юридичне значення. Основну увагу зосереджено на характеристиці правопорушень, учинених вербально, через аналіз елементів їх правової кваліфікації, зокрема об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта та суб’єктивної сторони. Розглянуто їхню суспільну небезпеку, що пов’язана з інформаційним впливом на суспільні відносини, зокрема на права особи, громадський порядок, державну безпеку та інтереси правосуддя. Проаналізовано лінгвістичну експертизу як важливий інструмент для встановлення юридично значущих висловлювань. Висвітлено питання нормативного закріплення правопорушень, учинених вербально, у кримінальному та адміністративному законодавстві України. Наведено приклади статей Кримінального кодексу України та Кодексу України про адміністративні правопорушення, які регулюють відповідальність за агресивні мовленнєві акти, зокрема погрози, цькування та заклики до вчинення правопорушень. Зазначено, що важливим аспектом правозастосування є врахування контексту висловлювань, їхнього змісту та можливих наслідків. Наголошено на необхідності подальшого розвитку міждисциплінарних підходів до аналізу правопорушень, учинених вербально, що дасть змогу ефективніше класифікувати такі діяння за їхньою смисловою моделлю. Акцентовано на потребі системного закріплення поняття «правопорушення, учинене вербально» у правовій та науковій доктрині задля забезпечення адекватної юридичної оцінки подібних явищ