У статті розповідається про поетичну творчість Ольги Слоньовсько

Лісовський, А. М.

Ukrainian

Лісовський А. М.

Zhytomyr State University Library

 1 Лісовський А. М. У єдності поезії і науки. Кілька слів про поетичну творчість Ольги Слоньовської //Українська мова і література в школі. – 2013. – №1. – С. 62-63.  Лісовський А. М. – доцент кафедри дидактичної  лінгвістики та літературознавства  Житомирського державного університету імені Івана Франка  У єдності поезії і науки Кілька слів про поетичну творчість Ольги Слоньовської  Її вірші нікого не залишають байдужими. Вони будять почуття причетності до високого, вічного, підносять людину над сірістю буденщини, кличуть до творчості. Недаремно ж її поезії присвятили свої роботи відомі вчені, літературознавці, критики, журналісти. В їх числі Володимир Погребенник, Микола Ільницький, Степан Пушик, Євген Баран, Емілія Турковська, Володимир Югов. Кожен з них зумів помітити в поезії Ольги Слоньовської важливу провідну особливість, яка робить її творчість неповторною. Микола Ільницький підкреслює здатність поетеси робити фактом мистецтва високі миті душі, а Степан Пушик відзначає, що кожен її вірш кращий від інших. Діалектику єдності і боротьби протилежностей відкриває у творчості О. Слоньовської Євген Баран. Сповнений захвату від її небесних волонтерів, Володимир Погребенник бажає, щоб поетесі завжди було «тільки зоряно й віршано» – у її житті. Вірші струсили з мене пил буденності, – каже про збірку О. Слоньовської «Пектораль» Емілія Турковська і додає, що її твори овіває «свіжий вітер із обителі богів». Тому й кореспондент газети Верховної Ради «Голос України» Володимир Югов, говорячи про поетичну творчість О. Слоновської, називає її щедрим внеском у велику літературу України.  2 Звичайно, наведені тут фрагменти думок про творчість відомої української поетеси, професора Прикарпатського університету ім. В. Стефаника Слоньовської Ольги Володимирівни, автора 48 книг високого науково-теоретичного змісту – підкреслюють лише окремі важливі положення із робіт згаданих авторів, але не передають всієї глибини їх ставлення до творчості людини, духовний подвиг якої викликав їх глибоку повагу і найвищу оцінку з усіх можливих, – так само, як оцінку її наукової та літературно-художньої творчості широкою освітянською та літературною громадcькісттю в цілому.  Проте відомо, що художній образ не можна вичерпати аналізом, і в кожного читача можливий свій підхід, свій кут зору на духовний світ поета, бачення в нього того, на що не звернули уваги інші. У зв'язку з цим можна згадати таке: у свій час була висловлена думка, що поезія має оживити весь світ, всю природу, щоб мовою любові і життя промовляли і німий камінь, і польова билинка, і тихе журчання струмка. В поезії О. Слоньовської мовою любові і життя промовляє весь світ і вся природа, формою вираження високої духовності в її віршах стає все, що зустрічається людям на життєвому шляху: і крапля роси, і тінь, і складка одягу, і сказане і навіть не сказане слово:  Щось недомовите Ви. Щось я Вам не скажу. Стиль етикетний. Умовності офіціозу...   Так починається вірш «Посмішка».  Скільки трапляється моментів, коли люди могли б один одному щось сказати – і не сказали. І тільки мовчазна посмішка при цьому іноді виражає те, що не сказали вуста... Таку зупинену миттєвість психологічного імпульсу душі, від якого в серці «залишається світло» і посмішка жінки як згадка і згадка долі – відтворює поетеса. І в цій миттєвості звучить не названа словами гірка, неусвідомлена втрата, що будить роздуми – і вірш про посмішку сповнюється скритим болем, трагедією ненародженої любові, муки розлук і надій, без яких немає життя. ... І вимальовується правда душі, душі глибокої і  3 чутливої до кожного подиху вітру долі. Людина, момент її життя постає у зв'язках з вічністю, а її посмішка сповнюється тією ж глибиною, що й посмішка Джоконди. Чи не тому й саму поетесу називають Джокондою української поезії... Посмішка як відображення високого, духовного, вічного, у чому проявляється найсуттєвіша риса людської душі, момент, що став незабутньою віхою долі... Можна читати й перечитувати поезію і з кожним разом відкривати для себе все більшу і більшу її глибину. Посмішка, яка обіцяє кохання... Його ненароджений росток, що виразив духовне світло душі і, не діставши підтримки долі, так і не дозрів, залишившись спогадом, сповненим вдячності і болю. Поезія О. Слоньовської в цілому сповнена глибокого бачення духовного смислу буття, в якому все промовляє про людину, її радощі і тривоги. У неї «Плюсова зима – мов пристаріла панна: Лякається простуд і вірить у казки»; теплий спогад закоханих – мов «ангели зустрілися очима» – «Лише коротка мить, як блискавка на двох»; а про наближення весни промовляє і те, що «Вже вісь земна хитнулася до літа, І пролісок вві сні уперше ворухнувсь». У неї «Книги пахнуть, як хліб», а в час боязливого, скритого кохання її ліричної героїні, в якому вона не признається і собі, – «Листопад спотикався і линяв, дощі в туман заходили по груди...» «А осінь хмари крала крадькома, І примерзало сонце до акацій», і перший сніг «Ішов босоніж пішки з-під Говерли...»  – Таке бачення світу постає у погляді душі, збагаченої високістю глибокого і чистого почуття («Я Вас любила»). Поезія О. Слоньовської відкриває світлий і сповнений таїни  – образ світу, зігрітого любов’ю, захопленням величчю і красою життя; – образ кохання, яке возвеличує світ;  4 – образ збагаченої коханням душі, що освітлює буття мудрістю серця і сердечністю розуму. Саме в такій настроєності душі може з'явитись високе і мудре відкриття тієї правди долі і правди любові, сутність якого виражає її образ пекторалі. Пектораль – золота прикраса, яку ювелір викував для цариці, а віддав рабині: Приніс, щоб похвалитися, – й чомусь Віддав, що цар замовляв для дружини! Казав: у мене очі, як ожини, Аж чорні-сині! (Сняться вже йому!). Торкнув лиця засмаглого овал, Шепнув, що я – мов степ в розквітлих плесах, І тільки на моїх високих персах Прекрасна викута ним пектораль! Віддав, бо рабиня – прекрасна, бо є в світі кохання, що робить рівними царицю і рабиню, як і смерть: коли привезли царя, що загинув на війні, в могилу за тодішніми скіфським звичаєм йде і дружина царя, і названа нею рабиня:  «Я ж... пектораль... не віддавала їй... (темно! І пізно вже)... На тім... світі... віддам...». Розповідь, покладена в основу поезії, розкриває доленосну сутність кохання – воно не тільки врівноважує рабиню і царицю в житті, але і в смерті; несе не тільки радість і відчуття щастя, але й відповідальність і обов'язок. Недаремно ж про нього кажуть: сильне, як смерть. Образ пекторалі у вірші виступає як духовний зачин, що допомагає розкрити нескінченно складну, багатогранну, невичерпну в своєму духовну багатстві смислів сутність і роль кохання в людській долі.  5 В цілому у віршах, які йому присвячує поетеса, вона розкриває генетику і філософію кохання як основи і рушія духовного буття людини, її щастя і її болю, бо в щасті люблячих – і «рай Огінського і Верді», і благословення Бога («Ще в голосі твоїм бринить довір'я»). Кожна її збірка – це відкриття людського в людині, бачення радощів і тривог світу крізь призму душі, збагаченої коханням. Самі назви її віршів і її збірок несуть у собі зв'язок з тим, у чому витоки людської здатності розуміти духовну мову буття. Це і «Гілочка глоду» і «Гердани», і «Зимове яблуко», і «Соната для коханого» і «Джоконда», і «Пектораль», «Станиславівська містика». Кажуть, що перекладати вірші О. Слоньовської важко. Але так само важко і писати про них, бо кожний вірш її – це відкриття таких філософських, духовних, душевних, естетичних, морально-етичних глибин і складностей душі людської і світу людей, що про нього треба писати цілу книгу, але всього, однак, не напишеш – залишиться щось несказане, не виражене. А таких віршів багато-багато. І мудрість їх часто звучить, як афоризм: – «У кожного в душі у цьому світі  Стоїть, як повінь, вічності вода – Озера мук із островами снів, Де тільки човник спогаду...», – «Минуле не міняється – минає» («Не треба, Милий: ця печаль мине»); – «Є Ти, – настільки ж мій, – Як музика, покладена на тишу!» («Виходжу, як на подіум, у двір»). Вона поет-вчений. У її науці відчувається творча сила образної думки поета, а в поезії – гострота і глибина погляду вченого. Її книга «Слід невловимого Протея», яка ввібрала в себе всю глибину розвитку людського духу і є мовби енциклопедією людської духовності, – у  6 всіх, хто її читає, викликає здивування глибиною думки і величчю наукового подвигу її автора. Такою ж глибиною і всеохоплюючою силою відзначається і її поезія: вона охоплює всі куточки людської душі, історичне минуле і сучасне («Єва»), «Пляж», «Дівчинка з персиками», «Даная», – сучасне – крізь призму минулого і минуле в його проекції на сучасне («Станиславівська містика»). Для всього, що створене поетесою, характерне особливе світосприйняття, яке робить її поезію оптимістичною елегією, в якій мудрість і біль її душі стають виразником глибини відкритих нею духовних сутностей, тривог і радощів життя. У світ її поезії можна ввійти тільки з відкритою душею, довірливою уявою і почуттям – і тоді цей світ відкривається у своїй особливій чарівності і глибині, від яких не можна відірватись і сприйняття і осмислення яких відкриває читачеві нові горизонти людського духу.  

У єдності поезії і науки. Кілька слів про поетичну творчість Ольги Слоньовської

Abstract

Similar works

Full text

Available Versions

Zhytomyr State University Library