Захист прав і основоположних свобод людини є одним з пріоритетних напрямків діяльності більшості міжнародних міжурядових організацій універсального і регіонального рівнів та держав світу. Під егідою міжнародних організацій розробляються нові та удосконалюються існуючі правові та організаційні інструменти захисту прав людини з приділенням особливої уваги потребам окремих груп населення, таких як жінки, діти, особи, похилого віку, особи з інвалідністю та ін. Разом з тим, існують ситуації, коли особи, які належать до таких вразливих груп можуть потребувати застосування посилених заходів захисту у зв’язку з їхніми фізіологічними, віковими або психологічними особливостями. Так, зокрема, в умовах збройних конфліктів серйозні порушення міжнародного гуманітарного права та міжнародного права прав людини стали поширеною практикою[1]. На підтвердження означеного свідчить резолюція, прийнята Радою Безпеки Організації Об’єднаних Націй 1894 (2009), в якій Рада підкреслила особливий вплив збройного конфлікту на жінок і дітей, у тому числі в якості біженців і внутрішньо переміщених осіб, а також на інших цивільних осіб, які можуть бути особливо вразливими, включаючи інвалідів та людей похилого віку, і акцентувала увагу на необхідності надання захисту і допомоги таким особам
