Nimenko, Nataliia Anatoliivna

Нименко, Наталия Анатольевна

Німенко, Наталія Анатоліївна

SocioEconomic Challenges Journal (Sumy State University)

209
НІМЕНКО Н.А.
ДО ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ОРНАМЕНТУ
(Науковий доробок Г.Г.Павлуцького очима М.О.Макаренка)
Серед плеяди мистецтвознавців початку ХХ ст. ім’я Миколи
Омеляновича Макаренка стоїть дещо відокремлено. Плідна наукова
діяльність вченого на ниві мистецтвознавчих досліджень зробила
його одним з найвідоміших фахівців у цій галузі. Цьому посприяли
і довгі роки роботи в Ермітажі, і численні дослідження пам’яток
матеріальної культури різних епох, причому більшість з них була
вперше введена до наукового обігу, і прокладання тернистого шляху
у створенні нових напрямків мистецьких досліджень, зокрема
вивчення дерев’яних виробів малої форми, і захоплюючі публікації
матеріалів, що вражають не лише фактажем, а й формою викладу,
барвистою літературною мовою, численними аналогіями і
порівняннями, і активна участь у роботі пам’яткоохоронних комісій
і комітетів, і рецензії на твори інших науковців. І це далеко не повний
перелік діяльності М.О.Макаренка у цій царині.
Тож, не дивно, що у 1926 р. Археологічний комітет ВУАН
саме М.О.Макаренку доручив підготувати до друку монографію
відомого мистецтвознавця Г.Г.Павлуцького “Історія українського
орнаменту” та написати до неї передмову і коментарі. Це була
остання робота “закоханої в мистецтво” людини, яка “добре
розумілася на пам’ятках мистецтва минулого, вміла виділити
пам’ятку з характерними особливостями і примістити її в
низці відповідних еволюцій” [1, c.4], - так влучно висловився
М.О.Макаренко про автора, якого знав особисто і глибоко
поважав. У 1924 р. “у голодні часи,  в холодній хаті”
Г.Г.Павлуцький помер від запалення легенів, так і не побачивши
опублікованою свою останню роботу.
Оскільки монографія знаходилася у друкарні, куди її віддав
автор, але не встиг прослідкувати за підготовкою до друку, а після
його смерті з різних причин це так і не було зроблено, вважалося,
що робота фактично закінчена, необхідно було лише дещо
відредагувати і прискорити видання. Та насправді виявилася
зовсім інша картина.
Г.Г.Павлуцький встиг побачити на власні очі надрукованою
лише першу сторінку першого розділу монографії, друга була у
211210
виправленій автором коректурі, решта сторінок роботи, що
складалася з 5 розділів, була викладена у гранках. Причому п’ятий
розділ так і не було закінчено - він мав вигляд рукописних начерків
на невеличких бланках протоколів курсових іспитів. Останнє легко
пояснити - через брак коштів і дефіцит паперу доводилося писати
на чому прийдеться, інколи навіть на уривках, чому безліч
прикладів. На останній сторінці рукопису значилося: “концовка”.
Та, опрацьовуючи текст, М.О.Макаренко сподівався знайти
якісь доповнення, чернетки в архіві Г.Г.Павлуцького, що зберігався
у його вдови. Справа у тім, що у тексті були виявлені суттєві
прогалини, як то: вказівка на посилання (номер, дужки, автор статті
або фрагмент назви роботи) без повних вихідних даних; вставка у
тексті нумерації малюнка або таблиці за їхньої відсутності і навпаки
- наявність без прив’язки до тексту і таке інше.
На жаль, ці сподівання виявилися марними. Протягом
останніх років найбільш цінні матеріали, фотознімки, таблиці тощо
вже знайшли нових власників, які використовували усе це на власний
розсуд, не посилаючись на джерело надходження. Та й сам автор
свого часу не дуже дбав про упорядкування наукового архіву.
М.О.Макаренко констатував: “Ніде й ніколи за все своє життя
не доводилося мені бачити цінний матеріал у такому безладді”
[1, c.7]. Тож, якщо ці доповнення і були, віднайти їх не вдалося.
М.О.Макаренко вирішив зберегти нумерацію посилань та
ілюстративного матеріалу, аби читач міг зрозуміти, де автор
намагався посилити аргументацію викладеного; наявні таблиці
пронумерував на власний розсуд, виходячи з хронології; за
логікою відновив окремі текстові фрагменти, позначивши їх
“ламаними” - квадратними дужками. Із сумом редактор
констатував: “Важко припустити, щоб опріч тексту, котрий є
в автора, не було іншого. Так само важко припустити, щоб
автор, зупинившись у тексті допіру на добі відродження, дав
би був натомість силу-силенну знімків із пам’яток різби,
шитва з доби наступної” [1, c.7].
Попри усі ці недоліки, М.О.Макаренко вважав дослідження
Г.Г.Павлуцького надзвичайно важливим, адже “координація
природного почуття краси з виробничими формами, з формою
щоденно уживаної речі свідчить про моральний розвиток
людності… Кожен стиль одрізняється од будь-якого іншого,
загально кажучи, почасти тим, як тії елементи, що складають
ціле, стосуються один до одного, так званим ритмом, а
здебільшого сюжетом, системою та мотивами й тим, як
обрисовано в ньому мотив орнаментації, у так званому
рисункові… Таким чином орнаментація характеризує і добу і
настрій людності - майстра. Орнаментація - це, так-би
мовити, метрика виробу, його пашпорт. Це - тому, що так
певно й так правдиво відбиваються в орнаментації всі
характерні особливості народу-творця у кожен окремий
період його існування” [1, c.5]. Саме це розгледів і довів автор
монографії, який на численних прикладах пояснював як формувався
самобутній український орнамент, як він змінювався і під впливами
яких чинників набував тепер уже сталих національних рис.
Готуючи видання до друку, М.О.Макаренко не обмежився
передмовою і редагуванням. Він вважав за потрібне зробити
короткий біографічний нарис про відомого дослідника, позначивши
не лише фактори, що вплинули на його наукові уподобання, а й
основні напрямки діяльності. Серед таких - малювання, збирання
мистецької колекції та наукової бібліотеки, педагогічна практика.
Створений ним Кабінет мистецтв при Університеті Св. Володимира
(згодом - ІНО), де Г.Г.Павлуцький викладав багато років, “був за
наочного свідка того, як еволюціонували художні ідеї та
форми у різних народів світу… У цій збірці були й уніки, що
заслуговували на почесне місце в щонайкращих музеях. Була
тут і книгозбірня з дуже рідкими виданнями. Та це зібрав Гр.
Гр. виключно своїми силами” [1, c.3-4].
На жаль, після смерті Г.Г.Павлуцького у 1924 р. колекція
книжок, художніх і мистецьких творів була розпорошена по
експозиціях інших наукових і навчальних закладів. Цьому фактично
посприяв один з учнів Г.Г.Павлуцького Ф.Л.Ернст. Він прагнув
перевезти колекцію з ІНО до Інституту пластичних мистецтв, де
останній займався викладацькою діяльністю. На противагу цьому
М.О.Макаренко обстоював інтереси того навчального закладу, де
колекцію було зібрано, перетворивши на Кабінет мистецтв: “Хіба
ж студенти ІНО, що готуються навчати робітництво й
селянство, не потрібують знати художнє виробництво та
творчість минулого? Од цих майбутніх навчителів художні й
технічні здобутки минулого таким чином сховано. І от, коли
вони сами навчатимуть молодь, то, натрапивши на художні
пам’ятки, муситимуть мовчати, бо не зможуть пояснити
212
дітям, що перед ними є” [1, c.4]. Ф.Л.Ернст доклав багато зусиль,
аби його позиція щодо колекції Г.Г.Павлуцького знайшла більше
прихильників [2]. Але у цей час прокотилася чергова хвиля
реорганізацій навчальних закладів. Інститут пластичного мистецтва
було об’єднано з Архітектурним інститутом у Художній інститут,
ректором якого став І.І.Врона - партійний функціонер, який за часів
гетьманату служив у міністерстві віросповідань, згодом став
комуністом, входив до колегії прокурорів київського ревтрибуналу,
Наркомюсту УСРР [3, c.56]. Саме він у 1925 р. “уважно вивчав”
роботу директора Музею мистецтв М.О.Макаренка, визнавши її
незадовільною. Як наслідок - вченого звільнили з посади,
намагалися виселити разом з родиною із помешкання, відкрили
кримінальну справу (згодом виправдали) [4, c.156-157]. А
виконуючим обов’язки директора Музею мистецтв став сам
І.І.Врона. Тож, під час створення нового навчального закладу
виникли певні проблеми, що й призвели до безконтрольності і втрати
колекції Г.Г.Павлуцького - вона була розпорошена по різним
навчальним закладам і фактично перестала існувати.
Монографія Г.Г.Павлуцького “Історія українського
орнаменту” з передмовами і коментарями М.О.Макаренка
побачила світ у 1927 р. і була вшануванням Археологічним
комітетом ВУАН пам’яті “щирого романтика на ниві дослідів
над українським мистецтвом” [1, c.7].
____________________________
1. Павлуцький Г. Історія українського орнаменту / З передмовою
Миколи Макаренка. - Київ: Друкарня Української Академії Наук, 1927. - 27
с., ХІІ табл.
2. Білоконь С. Музей України: (Збірка П.Потоцького): Дослідження,
матеріали. - К., 2006. - 476 с.
3. Білоконь С. В обороні української спадщини: Історик мистецтва
Федір Ернст. - К.: Ін-т історії України НАН України, 2006. - 355 с.
4. Німенко Н.А. Матеріли до біографії М.О.Макаренка у фонді ВУАК
Інституту археології НАН України // Сумська старовина. - 2005. - №№ХVІ-
ХVІІ. - С.149-166.


Ukrainian

До історії українського орнаменту. (Науковий доробок Г.Г. Павлуцького очима М.О. Макаренка)

Electronic Sumy State University Institutional Repository

209НІМЕНКО Н.А.ДО ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ОРНАМЕНТУ(Науковий доробок Г.Г.Павлуцького очима М.О.Макаренка)Серед плеяди мистецтвознавців початку ХХ ст. ім’я МиколиОмеляновича Макаренка стоїть дещо відокремлено. Плідна науковадіяльність вченого на ниві мистецтвознавчих досліджень зробилайого одним з найвідоміших фахівців у цій галузі. Цьому посприялиі довгі роки роботи в Ермітажі, і численні дослідження пам’ятокматеріальної культури різних епох, причому більшість з них булавперше введена до наукового обігу, і прокладання тернистого шляхуу створенні нових напрямків мистецьких досліджень, зокремавивчення дерев’яних виробів малої форми, і захоплюючі публікаціїматеріалів, що вражають не лише фактажем, а й формою викладу,барвистою літературною мовою, численними аналогіями іпорівняннями, і активна участь у роботі пам’яткоохоронних комісійі комітетів, і рецензії на твори інших науковців. І це далеко не повнийперелік діяльності М.О.Макаренка у цій царині.Тож, не дивно, що у 1926 р. Археологічний комітет ВУАНсаме М.О.Макаренку доручив підготувати до друку монографіювідомого мистецтвознавця Г.Г.Павлуцького “Історія українськогоорнаменту” та написати до неї передмову і коментарі. Це булаостання робота “закоханої в мистецтво” людини, яка “добрерозумілася на пам’ятках мистецтва минулого, вміла виділитипам’ятку з характерними особливостями і примістити її внизці відповідних еволюцій” [1, c.4], - так влучно висловивсяМ.О.Макаренко про автора, якого знав особисто і глибокоповажав. У 1924 р. “у голодні часи,  в холодній хаті”Г.Г.Павлуцький помер від запалення легенів, так і не побачившиопублікованою свою останню роботу.Оскільки монографія знаходилася у друкарні, куди її віддававтор, але не встиг прослідкувати за підготовкою до друку, а післяйого смерті з різних причин це так і не було зроблено, вважалося,що робота фактично закінчена, необхідно було лише дещовідредагувати і прискорити видання. Та насправді виявиласязовсім інша картина.Г.Г.Павлуцький встиг побачити на власні очі надрукованоюлише першу сторінку першого розділу монографії, друга була у211210виправленій автором коректурі, решта сторінок роботи, щоскладалася з 5 розділів, була викладена у гранках. Причому п’ятийрозділ так і не було закінчено - він мав вигляд рукописних начерківна невеличких бланках протоколів курсових іспитів. Останнє легкопояснити - через брак коштів і дефіцит паперу доводилося писатина чому прийдеться, інколи навіть на уривках, чому безлічприкладів. На останній сторінці рукопису значилося: “концовка”.Та, опрацьовуючи текст, М.О.Макаренко сподівався знайтиякісь доповнення, чернетки в архіві Г.Г.Павлуцького, що зберігавсяу його вдови. Справа у тім, що у тексті були виявлені суттєвіпрогалини, як то: вказівка на посилання (номер, дужки, автор статтіабо фрагмент назви роботи) без повних вихідних даних; вставка утексті нумерації малюнка або таблиці за їхньої відсутності і навпаки- наявність без прив’язки до тексту і таке інше.На жаль, ці сподівання виявилися марними. Протягомостанніх років найбільш цінні матеріали, фотознімки, таблиці тощовже знайшли нових власників, які використовували усе це на власнийрозсуд, не посилаючись на джерело надходження. Та й сам авторсвого часу не дуже дбав про упорядкування наукового архіву.М.О.Макаренко констатував: “Ніде й ніколи за все своє життяне доводилося мені бачити цінний матеріал у такому безладді”[1, c.7]. Тож, якщо ці доповнення і були, віднайти їх не вдалося.М.О.Макаренко вирішив зберегти нумерацію посилань таілюстративного матеріалу, аби читач міг зрозуміти, де авторнамагався посилити аргументацію викладеного; наявні таблиціпронумерував на власний розсуд, виходячи з хронології; залогікою відновив окремі текстові фрагменти, позначивши їх“ламаними” - квадратними дужками. Із сумом редакторконстатував: “Важко припустити, щоб опріч тексту, котрий єв автора, не було іншого. Так само важко припустити, щобавтор, зупинившись у тексті допіру на добі відродження, давби був натомість силу-силенну знімків із пам’яток різби,шитва з доби наступної” [1, c.7].Попри усі ці недоліки, М.О.Макаренко вважав дослідженняГ.Г.Павлуцького надзвичайно важливим, адже “координаціяприродного почуття краси з виробничими формами, з формоющоденно уживаної речі свідчить про моральний розвитоклюдності… Кожен стиль одрізняється од будь-якого іншого,загально кажучи, почасти тим, як тії елементи, що складаютьціле, стосуються один до одного, так званим ритмом, аздебільшого сюжетом, системою та мотивами й тим, якобрисовано в ньому мотив орнаментації, у так званомурисункові… Таким чином орнаментація характеризує і добу інастрій людності - майстра. Орнаментація - це, так-бимовити, метрика виробу, його пашпорт. Це - тому, що такпевно й так правдиво відбиваються в орнаментації всіхарактерні особливості народу-творця у кожен окремийперіод його існування” [1, c.5]. Саме це розгледів і довів автормонографії, який на численних прикладах пояснював як формувавсясамобутній український орнамент, як він змінювався і під впливамияких чинників набував тепер уже сталих національних рис.Готуючи видання до друку, М.О.Макаренко не обмеживсяпередмовою і редагуванням. Він вважав за потрібне зробитикороткий біографічний нарис про відомого дослідника, позначившине лише фактори, що вплинули на його наукові уподобання, а йосновні напрямки діяльності. Серед таких - малювання, збираннямистецької колекції та наукової бібліотеки, педагогічна практика.Створений ним Кабінет мистецтв при Університеті Св. Володимира(згодом - ІНО), де Г.Г.Павлуцький викладав багато років, “був занаочного свідка того, як еволюціонували художні ідеї таформи у різних народів світу… У цій збірці були й уніки, щозаслуговували на почесне місце в щонайкращих музеях. Булатут і книгозбірня з дуже рідкими виданнями. Та це зібрав Гр.Гр. виключно своїми силами” [1, c.3-4].На жаль, після смерті Г.Г.Павлуцького у 1924 р. колекціякнижок, художніх і мистецьких творів була розпорошена поекспозиціях інших наукових і навчальних закладів. Цьому фактичнопосприяв один з учнів Г.Г.Павлуцького Ф.Л.Ернст. Він прагнувперевезти колекцію з ІНО до Інституту пластичних мистецтв, деостанній займався викладацькою діяльністю. На противагу цьомуМ.О.Макаренко обстоював інтереси того навчального закладу, деколекцію було зібрано, перетворивши на Кабінет мистецтв: “Хібаж студенти ІНО, що готуються навчати робітництво йселянство, не потрібують знати художнє виробництво татворчість минулого? Од цих майбутніх навчителів художні йтехнічні здобутки минулого таким чином сховано. І от, коливони сами навчатимуть молодь, то, натрапивши на художніпам’ятки, муситимуть мовчати, бо не зможуть пояснити212дітям, що перед ними є” [1, c.4]. Ф.Л.Ернст доклав багато зусиль,аби його позиція щодо колекції Г.Г.Павлуцького знайшла більшеприхильників [2]. Але у цей час прокотилася чергова хвиляреорганізацій навчальних закладів. Інститут пластичного мистецтвабуло об’єднано з Архітектурним інститутом у Художній інститут,ректором якого став І.І.Врона - партійний функціонер, який за часівгетьманату служив у міністерстві віросповідань, згодом ставкомуністом, входив до колегії прокурорів київського ревтрибуналу,Наркомюсту УСРР [3, c.56]. Саме він у 1925 р. “уважно вивчав”роботу директора Музею мистецтв М.О.Макаренка, визнавши їїнезадовільною. Як наслідок - вченого звільнили з посади,намагалися виселити разом з родиною із помешкання, відкриликримінальну справу (згодом виправдали) [4, c.156-157]. Авиконуючим обов’язки директора Музею мистецтв став самІ.І.Врона. Тож, під час створення нового навчального закладувиникли певні проблеми, що й призвели до безконтрольності і втратиколекції Г.Г.Павлуцького - вона була розпорошена по різнимнавчальним закладам і фактично перестала існувати.Монографія Г.Г.Павлуцького “Історія українськогоорнаменту” з передмовами і коментарями М.О.Макаренкапобачила світ у 1927 р. і була вшануванням Археологічнимкомітетом ВУАН пам’яті “щирого романтика на ниві дослідівнад українським мистецтвом” [1, c.7].____________________________1. Павлуцький Г. Історія українського орнаменту / З передмовоюМиколи Макаренка. - Київ: Друкарня Української Академії Наук, 1927. - 27с., ХІІ табл.2. Білоконь С. Музей України: (Збірка П.Потоцького): Дослідження,матеріали. - К., 2006. - 476 с.3. Білоконь С. В обороні української спадщини: Історик мистецтваФедір Ернст. - К.: Ін-т історії України НАН України, 2006. - 355 с.4. Німенко Н.А. Матеріли до біографії М.О.Макаренка у фонді ВУАКІнституту археології НАН України // Сумська старовина. - 2005. - №№ХVІ-ХVІІ. - С.149-166.

https://essuir.sumdu.edu.ua/bitstream/123456789/7576/1/%d0%9d%d0%b8%d0%bc%d0%b5%d0%bd%d0%ba%d0%be%d0%9d%d0%90.pdf

До історії українського орнаменту. (Науковий доробок Г.Г. Павлуцького очима М.О. Макаренка)

Abstract

Similar works

Full text

Available Versions

SocioEconomic Challenges Journal (Sumy State University)

Electronic Sumy State University Institutional Repository