Стаття щодо ролі сім’ї в житті дитини і суспільства, виховання й навчання дітей з особливими освітніми потребами, тіх індивідуальних особливостей, що відрізняють ПЕДАГОГА від власника диплома про педагогічну освіту.Article on the role of the family in the life of the child and society, the upbringing and education of children with special educational needs, and the individual characteristics that distinguish the TEACHER from the holder of the diploma of pedagogical education.Статья о роли семьи в жизни ребенка и общества, воспитания и обучения детей с особыми образовательными потребностями, тих индивидуальных особенностей, отличающих ПЕДАГОГА от владельца диплома о педагогическом образовании

Супрун, М.О.

Digital Library NAES of Ukraine

Родительский Клубжурнал для обычных родителей необычных детей№3-4 (15-16) 2013Возьмемся  за руки, друзья,  чтоб не пропасть поодиночкеБ. Окуджава4 Родительский клуб № 3-4 (15-16)СОдержание 5 Школа волонтерів 6 «Найти счастье в себе  и делиться им с другими!» 8 «я – мати твого Андрія!»  10 «Просто другая».  Жизнь продолжается... 13 Моя сестра! 14 Бобат-терапия  в реабилитации детей с ДцП 17 Как стимулировать  инициативу ребенка 20 Не имей 100 рублей,  а имей 100 идей 22 Адаптация к детскому саду у детей и их родителей 28 устранение недостатков или… интернатов? 30 Десять лет спустя 32 Аутизм. Выявление симптомов и диагностика 36 Индивидуальная  программа реабилитации 38 Вадим Кобильченко. Вірші 39 Родители рекомендуютПервая столицаНаш клуб ОбществоСемья Развитие ребенка  Методика А ну-ка, наТворим Наш опыт Наболело Истории из жизниРазговор с доктором Юридический ликбез Литературная страницаКнижная полка8 Родительский клуб № 3-4 (15-16)ОбщеСтвОяк зараз пам’ятаю свій перший після закінчення ВНз учи-тельський день у допоміжній школі-інтернаті, коли до мене, вчорашнього студента, підійшла, похитуючись, нетвереза жінка і без усякої преамбули випалила: «Чуєш, новенький, ти мене ще не знаєш, але скоро взнаєш добре. я – мати твого Андрія. Не об-ражай його, а то я вмить дорогу до прокурора знайду».збентежено вислухавши цей «монолог», я все ж таки насмілився спитати цю жінку про те, чому б їй у такому випад-ку не забрати «мого» Андрія до себе із сирітської школи і самій не зайнятися його вихованням. Але на це запитання, ледь я закінчив його формулювати, пролунала відповідь: «Дивись мені, неук, я – мати-героїня. Через цю школу вже семеро моїх дітей перейшло! І не тобі мене вчити, як виховувати моїх дітей. за це тобі держава гроші платить, а я буду дивитись, як ти їх заробля-тимеш. Правильно, Андрійку, синочку?»я мовчки подивився на Андрія і побачив у його дитячих очах сльози.Що я міг тоді сказати Андрію? Чим його втішити? І що я міг сказати двом сестричкам-старшокласницям, які спостерігали всю цю сцену з вікна інтернату, бо вони вже два роки як пере-стали підходити до матері. це ще малий Андрійко жив ілюзіями про матір, свій дім …Трохи заспокоївшись, Андрій спитав мене: «Скажіть, чим я гірший за домашніх дітей? І в мене ж є батьки і дім?»Дійсно, чим гірший за інших діток Андрійко? Чим гірші його брати і сестри, тисячі інших, що сповна розділили їхню гірку долю? Вже тепер, із роками, на прикладі своєї роботи і роботи педагогів-дефектологів знаю, як важ-ко знайти, а тим більше запалити в очах учня допоміжної школи вогник інтересу до знань і в цілому до людей. Та й звідки може виникнути в цій обездоленій душі інтерес до нас, людей, коли їхні батьки-зозулі дали їм життя, але забули дати радість. І ось чому, хоча б що проводили ми, педагоги, з на-шими учнями, завжди притримуємося принципу спиратися на те позитивне, на ті острівці доброти, які ще лишилися маленькими оазисами у величезній пустелі зла і горя.В усіх спеціальних школах україни тисячі педагогів-гуманістів роблять без гучного афішування велику справу – виховують Людину. Наскільки це можливо – заміняють дітям батьків, розуміючи при цьому, що найкраще, найповніше дитячі душі розкрилися б від дотику рідних батьківських і материнсь-ких рук і сердець. Але, на превеликий жаль, реалії такі, що бать-ки наших учнів частіше бачать дно склянки, ніж обличчя своєї інтернатської дитини. І виходить так, що у батьків, які вирішили «пожити для себе», народжується розумово відстала дитина, на що досить часто молода мати, чи, як у нашому випадку, «мати-героїня», заявляє, що вона й не думає брати собі «дебіла», нехай, мовляв, ним держава займається!До речі, ні в одній високо розвинутій країні світу немає такої психічно жорстокої термінології, ніж та, що склалася в нашій шкільній практиці і в дитячій психіатрії!Візьмемо назву школи для дітей із особливостями інтелектуального розвитку – «допоміжна школа». Співробітники лабораторії олігофренопедагогіки Інституту спеціальної педагогіки НАПН україни вже неодноразово порушували питан-ня про його зміну, оскільки практика спеціальної школи давно показала, що вже сама назва вкрай негативно діє на психіку дитини. Свідомо не називаю наш варіант назви подібного типу шкіл – сподіваюсь на ваші пропозиції, шановні читачі. На наш погляд, у питаннях психологічної і психіатричної термінології потрібно дотримуватися виваженого й продуманого і головне – людського підходу.Простежимо коротко подальший шлях горе-матерів. Після повернення з пологового будинку, в якому кожна з них залишила один на один із життям свого малюка, вони повертаються в свою стихію і знову живуть тільки «для себе». Через рік-другий зно-ву роблять «подарунок» державі й суспільству загалом. Окремі з них ще можуть згадати про дочку чи сина, коли потрібно про-вернути якусь аферу з отриманням квартири чи спадщини, чи коли, пропивши своє здоров’я, покличе «державне» дитя, щоб хоч хтось подав води перед смертю. І тоді ця жінка (між іншим, це рівною мірою стосується і чоловіків) вже не буде згадувати, як у молодості вона сама зрадила, кинула на чужі руки рідну кров. Та страшне те, що вчорашні випускники, чи то стараючись комусь помститися, чи то від того, що самі виросли поза сім’єю, без сімейного щастя, дуже часто холоднокровно залишають у по-логових будинках тепер вже своїх дітей. Отже, виходить, що йде страшна ланцюгова реакція! як її зупинити? як і чим закликати до серця і розуму цих нещасних?Було б дуже корисним вивчити, а головне – реалізувати в україні досвід роботи з цією категорією дітей інших провідних країн світу. Наприклад, у роки президентства в США Дж. Кеннеді спеціальна педагогіка під безпосередньою його опікою до-сягла значних успіхів. Про це знають усі, крім деяких наших відповідальних чиновників освіти. При нинішньому підході до проблеми спеціальних шкіл ми самі себе штовхаємо на жахли-ве споглядання за існуванням тисяч і тисяч хворих дітей, армія яких, на превеликий жаль, не має тенденції до зниження.То невже і в нашій країні необхідне втручання президен-та? При такій кількості державних шефсько-благодійних організацій, які безпосередньо повинні займатися цими шко-лами, можна багато чого змінити і без втручання вищого керівництва країни. Але, як говорить народна мудрість, – у семи няньок – дитя без ока.Немає пророка у своїй вітчизні. ця біблійна істина сьогодні як ніколи актуальна.Виявляючи інтерес до закордонних методик розвитку дитини, до особистостей педагогів, які їх створили, забуваємо про тих, хто виховує наших дітей у цей непростий час. Ми пропонуємо вашій увазі серію статей, в яких Микола Олексійович  Супрун, доктор педагогічних наук, професор (м.Київ) ділиться з читачами своїми поглядами на роль сім’ї в житті дитини і суспільства, на виховання й навчання дітей з особливими освітніми потреба-ми, на ті індивідуальні особливості, що відрізняють ПеДАГОГА від власника диплома про педагогічну освіту.Родительский клуб 92013ОбщеСтвОКажучи з болем про проблеми, на перший погляд, чисто теоретичні, думаю не про науку для науки, а про науку для школи. Бо становище в спеціальних школах, особливо міських, таке, що ми, при всьому співчуванні до сирітської долі, повинні констатувати й те, що ростимо там споживачів-трутнів. Так, зараз під модним гаслом про милосердя багато шефсь-ких організацій розуміють тільки регулярне по-силання ящиків солодощів замість того, щоб створити добру навчально-матеріальну базу для підготовки дітей до майбутнього жит-тя, котре буде у них вимощене не тільки одними трояндами, а здебільшого ко-лючками від них.А як же наша «героїня», скаже-те ви, як її діти? Андрій – старшо-класник. Раніше нічим особливим не відрізнявся, але наприкінці школи кілька разів попався «веселеньким» разом зі стар-шими хлопцями – колишніми уч-нями й старшокласниками цієї ж школи...Двоє старших братів поїхали після строкової служби (раніше випускники допоміжних шкіл проходили військову службу) в приміське село до бабусі, але, судячи з усього, стара жінка цьо-му вже й не рада, бо доводиться зустрічати вечір свого життя в оточенні онуків-п’яниць і нероб...Старша сестра Андрія живе з матір’ю, ніде не працює, під шкільний випуск народила і… по-кинула дитину.Інші троє з цієї «сім’ї» ще вчаться у школі з Андрієм. Що стоїть за цим – хворі гени батька-матері чи хворі гени всього суспільства?«Матір» Андрія я давно не бачив і, чес-но кажучи, не прагнув цього. Але ось зовсім недавно зустрівся з нею біля воріт школи. Була вона, як завжди, напідпитку, та найстрашніше було те, що тримала за ручку 5–6-літнього хлопчика...Весело привіталась і, впевнено ступаючи, «мати-героїня» за-йшла на правах старої доброї знайомої в кабінет директора і ска-зала: «Ось приймайте онучка-первістка...»А я в цей час подумав: невже і цей малюк буде позбавлений свого Родоводу?Ну і що ж тепер, скаже шановний читач, автор вирішив по-ставити крапку? Що, знову лише констатування фактів? А де ж конкретні пропозиції педагога-науковця?Про моральне здоров’я нації прийнято судити з її ставлення до найменш соціально незахищених верств населення: дітей, хворих, засуджених, сиріт... Отже, якщо ми хочемо претендува-ти на роль країни з «європейським обличчям», то насамперед повинні прийняти ряд нагальних державних актів, котрі б дали повний соціальний захист особливій дитині-сироті. На нашу думку, в першу чергу це:  • розробка Положення «Базове підприємство допоміжної школи-інтернату для дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків»;  • гарантія працевлаштування; • неможливість «батьків» про-водити різні приватизаційні аван-тюри житла без погодження з адміністрацією інтернату, бо це дуже часто призводить до втрати права дитини на житло;  • прискорити створення психологічних служб даного типу навчальних закладів (ре-ально діючих, а не деклара-тивних);  • вивчення і, головне, широке впровадження в жит-тя передового зарубіжного досвіду організації життя сиріт (сімейні будинки, заса-ди підготовки до самостійного життя в їхніх школах та ін.). зазначу, що тут необхідно в першу чергу звернутися до напрацювань ВГО «Коаліції за-хисту прав інвалідів та осіб з інтелектуальною недостатністю». я б сказав, що ідеї виконавчого ди-ректора ВГО «Коаліція» Р.І. Кравчен-ко вже давно випереджають наш час. звичайно, можна і потрібно продо-вжувати даний перелік невідкладних про-блем, але вже сьогодні необхідно негайно досягти головного – зміни самого ставлення до дітей-сиріт, щоб воно з ряду казенно-бюрокра-тичного перейшло в ранг державної політики!P.S. закінчуючи свої роздуми, я прошу шановну батьківську спільноту вибачити мене за різкість у висловлюваннях. я з вели-кою шаною схиляю голову перед тисячами батьків наших пре-красних особливих дітей за їхні завжди відкриті для ДОБРОТИ СеРця! Стосовно ж маленької частки серед батьківської грома-ди, тих, про кого йшла мова… Думаю, що зупинитися і переосмис-лити ніколи не є пізно…Малюнок К. Заморій

Я мать твоего Андрея

http://lib.iitta.gov.ua/707132/1/%D0%AF%20%D0%BC%D0%B0%D1%82%D0%B8%20%D1%82%D0%B2%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D0%90%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%96%D1%8F.pdf

Я мать твоего Андрея

Abstract

Similar works

Full text

Available Versions

Digital Library NAES of Ukraine