Кралюк, П. М. (P. Kralyuk)

Цифровий архів Острозької академії (Digital Repository of Ostroh Academy)

Екстракт 150К Н ЯЗЬ -Ф ІЛ ОС ОФВолодимир Васильковим, правитель Волині:«біла ворона» при владі«Людство не побачить кращих днів до того часу, доки гру­па... послідовників філософії не отримає політичну владу, чи поки ті, хто має політичний контроль, ...не стануть філософа­ми.» Ці слова належать видатному мислителю античності Платону. Навіть ті, хто не знайомий з філософією Платона, знають, що він виступав за створення ідеальної держави й пропонував поставити на її чолі філософів.Багато хто оголошував і оголошує такі погляди Платона утопією. Однак утопії, як це не парадоксально для їхніх кри­тиків, все-таки мають здатність збуватися. Принаймні, час­тково. І платонівська ідеальна держава не є винятком. Хоча вона й не була реалізована в тому вигляді, в якому планував її творець, все ж її елементи стали реальністю. А думки про іде­альну державу надихали не одного європейського мислителя.Середньовічній Європі, на відміну від античної, було не до філософії. У цей час спостерігалася дезорганізація суспільно­го життя, суспільно-політична роздробленість. Зате філосо­фія шанувалася в Арабському халіфаті — цій велетенській ім­перії епохи раннього Середньовіччя. Коли ж у Європі почався економічний та культурний підйом, стали формуватися цен­816Історія та «Я»тралізовані імперські держави, тут знову з ’явився інтерес до філософії. Деякі правителі навіть хотіли зобразити себе «фі­лософами на троні». Маємо підстави сказати: культивування філософії — це індикатор сили суспільства й держави. Ті дер­жави, котрі це роблять, як правило, є сильними і заможними.Українці здебільшого не виявляли особливого бажання культивувати філософію. Тому в нас філософ на троні — явище екзотичне. Майже нереальне. Пам’ятаєте, як міфіч­ний гоголівський Тарас Бульба насміхається над наукою своїх синів, що приїхали з Київської академії? А вони там, між іншим, мали б учити несхоластичну філософію в дусі аристотелізму.Та все ж і у нас були винятки. Й, здавалося, в зовсім «не­підходящий» час епохи Середньовіччя. Мається на увазі князь-філософ Володимир Василькович. Але про нього у нас знають мало, дуже мало. Його постать незаслужено губиться серед князів-войовників — Святослава, Володимира Велико­го, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Данила Га­лицького та інших. Однак ця фігура заслуговує на увагу й по­вагу. На фоні інших давньоруських князів він виділявся не­стандартною поведінкою. У певному сенсі можна сказати, що ця особистість випередила свій час, намагаючись запровадити нові підходи у політичному, суспільному й культурному жит­ті. Сучасники іменували його філософом. І це не варто сприй­мати як лестощі. Володимир Василькович культивував філо­софію, а свої філософські ідеї прагнув втілити в життя. Нація, котра має такого діяча, мусила б його цінувати й ставити за приклад. На жаль, ми часто не цінуємо те, що варто цінувати. Натомість піднімаємо до небес речі сумнівні.Життя Володимира Васильковича якраз припало на складний період. Його дідом був знаменитий князь Роман Мстиславович, якому вдалося об’єднати Волинь та Галичину. Окрім Волині й Галичини під владою князя Романа опинила­ся значна частина нинішніх українських земель. Він став817Екстракт 150важливим гравцем на європейській політичній сцені того ча­су. Недаремно літописець іменував його «вікопомним само­держцем всієї Русі». Проте неждана його загибель під поль­ським містом Завихвостом у 1205 році поклала край реаліза­ції амбітних планів цього талановитого та енергійного князя.Створена ним держава після цієї трагічної події опинилася у стані політичного хаосу. Лише в результаті довготривалої бо­ротьби за «Романову спадщину» його нащадкам, Данилу та Ва­сильку, вдалося повернути володіння батька. Активна політич­на діяльність цих князів припала на час монголо-татарської на­вали. І хоча Галичина та Волинь не зазнали спустошень заво­йовників, князям довелося визнати зверхність ординців.Володимир був єдиним сином князя Василька. Його маті­р ’ю була Олена, дочка сандомирського й краківського князя Лешека Білого. Тобто в його жилах текла і українська, й поль­ська кров.Ми не знаємо дати його народження. Ймовірно, це були 40-ві роки XIII століття. Уперше літопис про Володимира Ва- сильковича згадує в 1258 році. Також у літописі зустрічаємо детальний опис битви під містечком Небль (Нобель), що відбу­лася влітку чи восени 1262 року і в якій брав участь Володи­мир Василькович. Там його батько отримав блискучу перемо­гу над литовцями. У цьому ж році Володимир Василькович був присутній на зустрічі волинсько-галицьких князів із польським князем Болеславом. Наведені факти свідчать, що молодий княжич брав участь у військових походах разом із батьком. Поряд з військовим мистецтвом пізнавав мистецтво дипломатії. І таким чином учився «бути князем».У молодому віці Володимир одружується. Його дружиною стала Ольга — дочка брянського князя Романа Михайловича. Звісно, в той час між руськими князями шлюби здійснювали­ся з певним розрахунком. Враховувалися чинники і матері­альні, і політичні. Почуття молодих майже не бралися до ува­818Історія та «Я»ги. Шлюб Володимира з Ольгою, певно, не був у цьому плані винятком. І все ж між цими людьми встановилися глибокі ін­тимні почуття. Принай­мні про це говорять певні літописні сюжети.У 1266 році Володи­мир Василькович брав участь у битві між поль­ськими й руськими вій­ськами в урочищі Ворота.Ця битва трагічно закін­чилася для руських. Але вона послужила добрим уроком для Володимира.Незадовго після цьо­го, у 1269 році, помер його батько і він став пра­вити у м. Володимирі на Волині. У молодого кня­зя, очевидно, не лежала душа до військової спра­ви. Тому прагнув уникати війн, водночас велику увагу приді­ляючи дипломатії.Володимир Василькович волів зосереджувати увагу на внутрішньодержавних справах. Хоча, звісно, йому доводило­ся брати участь у важливих військових кампаніях. Так, у Га­лицько-Волинському літописі детально описується похід во­линсько-галицьких князів Володимира, Лева й Мстислава на литовські землі взимку 1275—1276 років. Розповідається та­кож про похід Володимира до Слоніма й Новгородка, який у той час був головним оплотом Литовської держави князяґіКнязь Роман Мстиславович — дід Володи­мира Васильковича819Екстракт 150Тройдена, та інші походи. І хоча, з військової точки зору, їх важко назвати вдалими, все ж Володимир підпорядкував собі землі на території сучасної західної Білорусії (Гроденщини), а також зумів укласти мир із Тройденом.Основним вектором зовнішньої політики князя був вектор північний. Очевидно, Володимир ставив перед собою мету вийти до Прибалтійських земель. Це дало б змогу його князів­ству безпосередньо прилучитися до балтійської торгівлі, що мало в той час велике значення.У цьому плані цікавими є стосунки Волинської держави Володимира Васильковича з Мазовією. У 1279 році він здій­снив похід на Мазовецьке князівство. І його князь Кондрат зму­шений був просити миру. Десь приблизно тоді Мазовія опини­лася у васальній залежності від волинського князя. Принай­мні, з того часу мазовецький князь на сторінках Галицько-Во­линського літопису фігурує як васал волинських князів.Закономірно, що Володимир Василькович приділяв вели­ку увагу укріпленню північних рубежів своєї держави. Непо­далік Бреста заснував місто Каменець, яке стало важливим оборонним форпостом. Й до сьогодні в цьому містечку, що знаходиться на півночі від Бреста, зберегла висока кам’яна вежа, побудована ще за часів Володимира Васильковича. Лі­тописець приписує йому й заснування Бреста. Звісно, в цьому твердженні є певне перебільшення. Це місто відоме ще з XI століття. Однак воно було зруйноване під час монголо-та- тарської навали в 1241 році й втратило своє значення. Воло­димир Василькович спорудив тут нові стіни-укріплення, а та­кож поставив оборонну башту, подібну до каменецької. Зав­дяки цьому відбулося відродження міста, яке знову стало важливим осередком Волинського князівства на півночі.1285 та 1287 роки стали нещасливими для волинсько-га­лицьких князів. У 1285 році темник Ногай та хан Телебуга повеліли їм іти разом з ними на Угорщину. Цим скористався820Історія та «Я»польський князь Болеслав Сомовитович, який пограбував се­ла довкола міста Щекарева. Через це Володимир та його брат, галицький князь Лев, взявши в союзники литовців, ходили війною на Люблінську землю.У 1287 році Телебуга й Ногай вирішили піти війною на по­ляків. Волинсько-галицькі князі мусили допомагати їм. Прохо­дячи Волинню та Галичиною, татари спустошили землі, особли­во околиці Володимира і Львова. Волинсько-галицькі князі, до­помагаючи татарам, зі своїм військом пішли на Польщу. Основ­ний їхній удар був спрямований на Сандомир та Краків. Однак Володимир Василькович ухилився від походу. Дійшовши до річки Сян, сказав, що важко захворів. Далі князь подався на Во­линь. Літописець передає цю «втечу» як небажання князя спіл­куватися з монголо-татарами, яких він називав «поганню».Переписування книг. Мініатюра з Радзивиллівського літопису821Екстракт 150В останні роки життя Володимир Василькович важко хворів. Не маючи дітей, він оформив відповідний заповіт і здійснив ряд кроків, щоб передати своє князівство двоюрід­ному брату Мстиславу, сину Данила Галицького. Існує дум­ка, що останній став засновником князівського роду Ост­розьких.Помер Володимир Василькович у Любомлі 10 грудня 1288 року.Перед смертю князь роздав чимало своїх скарбів убогим людям: «золото, і срібло, і каміння дороге, і пояси золоті отця свого, і срібні, і своє, що після отця свого придбав був, — усе він роздав. І блюда великі срібні, і кубки золоті та срібні сам він перед своїми очима побив і перелив у гривні; і намиста ве­ликі золоті баби своєї (Анни) і матері своєї (Олени) — він пере­лив і розіслав милостиню по всій землі. І стада він роздав убо­гим людям — і в кого ото коней нема, і тим, у кого погинули вони у Телебужину війну».Із літопису довідуємося, що Володимир Василькович бага­то зробив для церков і монастирів у своєму князівстві, зокре­ма у Володимирі, Любомлі, Бресті, Каменці. Церквам і монас­тирям він дарував церковне начиння, а також книги. Деякі з цих книг замовляв переписувати, а деякі переписував сам. Таке переписування було складною справою й свідчило про високу освіченість князя. Судячи з усього, він мав відношен­ня до написання й редагування визначної пам’ятки давньо­руської писемності — Галицько-Волинського літопису. В са­мому ж Галицько-Волинському літописі його іменують вели­ким філософом, який не лише намагався пізнати сутність ре­чей, а й втілювати свої знання в повсякденному житті.Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук, проректор НУ «Острозька академія»5 жовтня 2007р.822

Князь-філософ Володимир Василькович, правитель Волині: “біла ворона” при владі

http://eprints.oa.edu.ua/3683/1/Kralyuk.pdf

Князь-філософ Володимир Василькович, правитель Волині: “біла ворона” при владі

Abstract

Similar works

Full text

Available Versions

Цифровий архів Острозької академії (Digital Repository of Ostroh Academy)