У статті аналізується правове становище українського козацтва у світлі Вільшанської (1617 р) та Роставицької (1618 р) угод. Констатується, що згадані угоди є помітними віхами в процесі політичної еволюції козацтва, коли воно вперше виступило самостійним суб’єктом переговорного процесу у тогочасних правових традиціях і змогло відстояти свої вимоги
