"Res sane mira": Orthodox Saints and Relics Described by Protestant Pastor John Herbinius (1675)

John Herbinius (1633–1679) was a well-known Lutheran theologian and writer. Living for a long time on the territory of the Polish-Lithuanian Commonwealth, he wrote a description of the religious caves of Kyiv, which was published in 1675 in Jena. Plenty of popular cults of Ruthenian spiritual life of the first half of the seventeenth century are reflected in the book. It is important to underline that Herbinius did not criticize the glorification and imitation of saints. He briefly mentioned their post-mortem waiting role in the place of salvation and omitted the Orthodox prayers to them. The great Orthodox mistake for Herbinius was glorifying human and not Christ’s merits as a cause of sanctity and miracle. This very important theological difference was, however, the only one distinction that Herbinius saw between the Orthodox and Protestant traditions of the veneration of saints. The veneration of relics was not criticized by John Herbinius either. On the contrary, relics of Christ’s followers can and must be worshiped, through them God performs miracles, the Protestant author believed. However, Herbinius did not share the Orthodox idea of miraculous unperishability of the saints’ remains in the Cave Monastery. Those remains, as he wrote, are particularly damaged and particularly preserved because of the existing ventilation system in the caves; the saints’ heads are oozing the oil as a result of absorbing of the special air as well. Trying to provide these arguments, Herbinius aimed to deny the core of the Orthodox belief that Kyiv relics preserved undamageed because of great merits and dignities possessed by the Cave fathers in the eyes of God. Obviously, the very idea of merits, earned by the monks due to their ascetic efforts, could have not been accepted by the Protestant author. It strongly contradicted with his confessional views and was unambiguously treated by him as idolatry

Вихованці Київської духовної академії брати Пархомовичі: освітяни, богослови, історики

Статтю присвячено з’ясуванню внеску вихованців Київської духовної академії у становлення культурних практик модерного типу на теренах Російської імперії другої половини X IX — початку XX століть. В основу дослідження лягли біографії та науково-богословська спадщина братів Пархомовичів — Василя (згодом архиепископа Афанасія), Андрія і Йосифа, чия діяльність у навчальних закладах, періодичних виданнях, наукових і громадських організаціях Бессарабії тривала майже 80 років (1853-1932). Систематизація фактичного матеріалу дозволила зробити висновок, що Пархомовичі належ али до групи регіон альної інтелектуальної еліти, згрупованої довкола кишинівських архиєреїв, і брали активну участь у реалізації низки просвітницьких і місіонерських проектів. Хоч, по суті, вони були провідниками політики русифікації регіону, проте їхня діяль­ність об’єктивно сприяла формуванню інституцій та ознак модерного су­спільства у Бессарабії. Це, зокрема: поширення освіти і розвиток місцевої школи за участі Пархомовичів як керівників і викладачів Кишинівської духовної семінарії, жіночого єпархіального училища та міських гімназій; їхня діяльність у місіонерських, просвітницьких, наукових та благодійних організаціях, що сприяла консолідації бессарабського суспільства; напи­сання ними низки історичних досліджень, які лягли в основу регіональної свідомості та культурної ідентичності мешканців Бессарабії

Від «додаткових класів» до «народного училища». Світський освітній заклад у Харкові 1775–1789 рр.

Історія виникнення світських навчальних закладів, поява нової, світської освіти потребує детального дослідження. Створення у Харкові «додаткових класів» 1768 р. — одна з перших спроб на шляху до світської школи на Слобожанщині. Від початку вона залежала від світської влади і мала широку палітру предметів, утримувала сиротинець. Однак протягом другої половини 1770-х рр. заклад набув і мілітарних рис, чому сприяв директор Іван Колбек, хоча й зберіг «класи» малювання та співів, власну структуру, принципи функціонування та матеріальне забезпечення. На відміну від багатьох інших світських навчальних осередків, харківський продовжував діяти, незважаючи на адміністративні реформи та зміни в керуванні губернією. Це училище також підтримувало досить жваві зв’язки із Харківським колегіумом, доповнюючи його богословські дисципліни світськими. На кінець 1780-х рр. Харків, завдяки училищу і колегіуму, залишався провідним освітнім центром регіону, що певною мірою сприяло відкриттю згодом у цьому місті університету

Києво-могилянські трактати «Про виникнення і зникнення» у контексті теологічних дискусій XVII — початку XVIIІ століть

Стаття присвячена трактатам «Про виникнення і зникнення» викладеними у Києво-Могилянській академії у XVII–XVIIІ ст. як складова філософського курсу. Ці трактати мають історичну і тематичну прив’язку до однойменної книги Аристотеля і зосереджені на обговоренні виникнення, субстанційної і якісної зміни та зникнення. Однак деякі могилянські професори, як Стефан Яворський і Теофан Прокопович, включили сюди і теологічні питання. Яворський обговорює питання про транссубстанціацію св. Євхаристії, намагаючись з’ясувати, як ця субстанційна зміна відбувається і коли вона має місце на Божественній Літургії Східного обряду. Він доводить, що транссубстанціація відбувається під час Слів Освячення, а не Епіклези. На його думку, так вчили найбільш авторитетні теологи Східної церкви. Обговорення цього питання у філософському курсі (1691–1693) найімовірніше було реакцією на Московський собор 1689 року, де було осуджено доктрину про транссубстанціацію під час Слів Освячення. Яворський, натомість, хотів захистити вчення, притаманне українській православній традиції (Петро Могила, Сильвестр Косов, Інокентівй Ґізель тощо). Інший професор, Теофан Прокопович, у своєю курсі (1707–09) звертається до питання про особливу збереженість мощей Києво-Печерських святих. Він доводить, що мощі, які покояться у Київських Печерах, зберігаються завдяки особливій Божій благодаті, і детально аналізує 16 аргументів противників, які це заперечують. На думку автора статті, введення теологічних тем у філософські курси було пов’язане з особливою соціальною значущістю цих питань у той час

У пошуках «партнера», або як Олицька школа стала філією Замойської академії

У статті аналізується заснування Олицької семінарії/колегіуму в контексті намірів людей, що були до цього причетні. Зокрема, обговорено стан церковної освіти в Луцькій католицькій дієцезії кінця XVI — першої третини ст. та гіпотетичні причини закладення семінарії не в Луцьку, а в Олиці, малому приватному містечку Радзивилів. Під цим кутом зору розглянуто заходи зі створення нового навчального закладу його ініціатора, олицького препозита Францишека Ксаверія Заєрського, а також підтримку цієї ініціативи тогочасним власником Олики князем Альбрехтом Радзивилом. Висунуто припущення, що Олику було обрано місцем заснування нової школи, з одного боку, з метою «підготовки кадрів» (управлінських і церковних) для Олицької ординації Радзвилів, а з другого — аби уникнути конкуренції із Луцьким єзуїтським колегіумом. Проаналізовано організаційні засади функціонування Олицької школи як навчального закладу з «подвійним» — церковним і світським — статусом; окрему увагу зосереджено на причинах та обставинах перетворення Олицької школи у 1637 р. на академічну колонію Замойської академії та представлено характер взаємодії між олицьким осередком і Академією

Навчання/екзаменування «по-кафедральному» (до питання освіти/освіченості білого духовенства в Київській митрополії XVIII ст.)

В статті розглядається підготовка майбутніх ієреїв в Київській православній митрополії XVIII ст. Дослідження переважно сфокусовано на аналізі конкретних практик вишколу парохів. Головним джерелом слугують реєстри грошей, сплачених в кафедрі при отриманні священства (більше десятка однотипних реєстрів за 1737 р., та один за 1736 р.). Зафіксовані суми дають змогу реконструювати особливості навчання/ екзаменування «по-кафедральному». У такій підготовці ключовим для ставлеників було випробування в читанні, після того — обов’язкова сповідь. У вишкіл майбутніх ієреїв, як вдалося з’ясувати, входили навчання катехізису та чинопослідуванню богослужінь і, можливо, церковному співу, основи проповідництва або, швидше, знайомство з повчальною літературою. Особливу увагу звертали на моральні якості майбутнього ієрея. Така «програма», хоч і була вужчою, ніж вимагалося законодавчо, представляє основні очікувані напрями діяльності священика на парафії: звершення Літургії, виконання треб, навчання пастви основам віри. Кафедра монополізувала право на навчання ставлеників. Розглядати Могилянську академію, як основну школу для майбутнього парафіяльного духовенства Київської митрополії, невірно. Базовим для ставлеників у XVIII ст. було навчання при кафедрі — у школі при архієрейському домі, що мала, насамперед, «професійне» спрямування. Київська кафедра, як структура, і духовенство, як певна корпорація, у XVIII ст. самостійно вирішували питання освіти своїх нових членів, а певний рівень освіченості, був обов’язковою умовою для набуття священства

Цитати з Пісні над Піснями та Одкровення в руських гоміліях на Успення (XVII ст.): між латинськими впливами і тяглістю візантійської моделі

Стаття містить аналіз дев’яти українських гомілій XVII ст., присвячених Успенню Богородиці, — проповідей Лазаря Барановича, Йоаникія Ґалятовського, Леонтія Карповича, Антонія Радивилoвського, Кирила Транквілліона-Ставровецького та Симеона Полоцького. Проповіді Полоцького розглядаються як приклад текстів, написаних для московської публіки автором, вихованим у мультиконфесійному середовищі Речі Посполитої. Авторка зосереджує свою увагу на біблійних цитатах (особливо з Пісні над Піснями 6,9 та Одкровення 12), зокрема на їхніх літургійних і позалітургійних джерелах. У статті сформульовано гіпотезу, згідно з якою руські проповідники часто запозичували образи Богородиці з західних гомілетико-літургійних творів, що підтверджує низка текстуальних запозичень із творів католицької екзегетики, наприклад, Корнелія а Ляпіде, св. Бернарда та св. Бонавентури. Аналіз образу Богородиці здійснено в контексті співвідношення православ’я (включно з візантійською й ісихастською гомілетічною традицією) і католицизму в Україні XVII ст

Между «сказанием» и «episodes en swift»: о неизвестной рукописи Ильи Тимковского «Записки для истории Малороссии» (1849 г.)

The archive discovery, manuscript «Notes for the history of Malorossia» («Zapiski dla istorii Malorossii») composed by Ilia Fedorovich Timkovskii (Илья Федорович Тимковский, 1773–1853), was initiated by its author in 1849, yet it was never finished. Like the majority of Timkovskii’s compelling written heritage, the «Notes» were overpassed by the researchers, even though such prominent figures in social science as Ilia Fedovorich’s own nephew Mikhail Maksimovich, Nikolai Shugurov, and Vladimir Naumenko wrote about Timkovskii. Unlike his impressive intellectual and social activity that surpassed the boundaries of his professional mandate (as lawyer, educator, literary scholar, etc.), his historiographical image remains fragmented and partial. Specifically, historiography is scarce as to the role Timkovskii played in facilitating the emergence of Ukrainian historical-cultural space, historical consciousness and knowledge, as well as in creating conditions for development of Ukrainian historic writing. Meanwhile, persisting documentary sources from Tikovskii’s archive, along with his egodocuments that were published in the 19th century, allow to fill this void. The structure of this publication is determined by aforementioned historiographical factors and the intent to introduce new historical sources into scholarly practice. This article includes only the first part of the publication. As such, it provides the introduction into the biographic context of the author of the «Notes», and focuses on his vision of the meaning of history and heritage. It follows the evolution of his idea to write a historical composition through the documents, as well as «external» reasons that caused him to stop working on the «Notes». The second part of the publication (in the next issue of Kyivan Academy), along with the original text of «The Notes for the history of Malorossia», will include the analysis of the sociocultural and source study context within which the «Notes» were created, as well as historical views of the author, and the relationship between his memoirs and historical writing

Історичні студії у Львівській єзуїтській академії (1661–1773)

У статті на прикладі Львівського єзуїтського колегіуму простежено тривалий процес поступового запровадження історичних студій до моделі шкільництва Товариства Ісуса. Ця модель, закріплена незмінним до ліквідації Товариства освітнім статутом 1599 р. «Ratio Studiorum», формально не передбачала викладання історії як самостійної дисципліни, однак певні знання про минуле учні отримували впродовж усього курсу навчання. У першій половині XVII ст. джерелом таких знань були тільки античні автори, чиї тексти слугували за взірець при вивченні латинської мови й риторики, а також за криницю набуття «eruditio». Разом з тим, оскільки в «Ratio Studiorum» не було прямих заборон щодо використання творів нової історіографії, викладачі могли проявляти власну ініціативу, аби давати молоді ширше коло знань. Зокрема, велику роль у поширенні такої «свободи викладання» зіграли бібліографічний порадник Антоніо Поссевіно (І вид.: Рим, 1593), де вперше радилося доповнювати лекції працями «нових» авторів, а також перший підручник нової історії для єзуїтських шкіл Ораціо Торселіні (І вид.: Рим, 1598). У Львові промовистим доказом зміни ставлення до історії стали написані в 1660-х рр. перші праці професорів колегіуму Мацея Велевича та Яна Зуховича з описом актуальних подій. Тоді ж, під тиском запитів суспільства, у курсах риторики стали виопуклювати політичне ораторство — з акцентом на необхідних у тогочасному його жанрі знаннях генеалогії, геральдики, історичної географії, історії права та «національного минулого». Ці новації знайшли продовження упродовж кінця XVII — середини XVIII ст. у низці праць львівських професорів та в уживанні ними західних підручників історії (у статті те й те детально розглянуто). У такий спосіб запровадження у Львові з 1739 р. історії як окремої ділянки студій стало логічним підсумуванням перемін, що поступово нагромаджувалися

The Oxford Handbook of Early Modern Theology, 1600–1800, ed. by Ulrich L. Lehner, Richard A. Muller, A. G. Roeber (New York: Oxford University Press, [2016]), xv + 668 p.

Вивчення історії релігійної культури на українських теренах ранньомодерного часу передбачає ознайомленість, принаймні у загальних рисах, із тогочасним теологічним дискурсом. Загальне впровадження до основних тенденцій, напрямів, особливостей ранньомодерної католицької та протестантської теологій акумульовано у рецензованому «підручному компендіумі», який вийшов друком у рамках відомої серії Оксфордського університету «Oxford Handbook». Упорядниками видання є професор релігійної історії та історичної теології Ульріх Леенер (Університет Маркетта, США), проф. Річард Мюллер (Теологічна семінарія Кальвіна, США) та проф. Ентоні Ґреґ Роебер (Пенсильванський державний університет, США). Особливу увагу привертає проф. Ульріх Леенер, який впродовж останніх років опублікував концептуальні монографії про ченців епохи Просвітництва, монастирські в’язниці ранньомодерного часу та декілька праць, присвячених католицькому Просвітництву