Досвiд i Природа. Роздiл 7. Природа, життя i тiло-ум

This is the first Ukrainian translation of the seventh chapter, «Nature, Life and Body-Mind», from John Dewey’s 1925 philosophical magnum opus Experience and Nature. (Translated from English into Ukrainian by Andrii Leonov).Це перший український переклад сьомого розділу «Природа, життя і тіло-розум» видатної філософської праці Джона Дьюї «Досвід і природа» 1925 року. (Переклад з англійської українською -- Андрій Леонов)

Тягар історика та гідність історичних наук у філософії історії Хейдена Вайта

The paper is devoted to the main ideas of the important work of the American history theorist Hayden White - The Burden of History, which is extremely interesting both from the point of view of the evolution of White’s own philosophical and methodological approach to the study of history, and from the point of view of the development of the modern theory of history within the framework of analytical philosophy. The author aims to put into context the methodological struggles of the philosophy of history in the mid-twentieth century, which became preconditions for writing this significant work for the development of modern philosophy of history. It should be noted that for the broader academic community, White’s article still often remains in the shadow of his better-known work Metahistory: The Historical Imagination in Nineteenth-Century Europe (1973), which is not surprising given the theoretical and practical value and weight of this fundamental work. However, it should be highlighted that White’s intention to radically rethink the conceptual and methodological tools of historical science and its role in society was clearly declared in his work The Burden of History, published in 1966. The paper emphasizes that the social and political competence of citizens, obtained through knowledge of history, implies the ability to make reasoned decisions, taking into account the consequences of their decisions and actions. This ability is crucial for the functioning and survival of democratic societies. In this context, the proposed translation of White’s The Burden of History becomes extremely relevant. White draws attention to the important conceptual and methodological problems of modern historical studies: commitment to the “traditional” practices of nineteenth-century historiography, orientation to the models of science and art of the century before last, and conservatism in relation to new methodological approaches of modern philosophy of science, literature and art theory. White argues that history should be a space for “methodological cosmopolitanism” and should not be afraid to actively engage methods and approaches from other fields of knowledge, especially from other social sciences and humanities. The methodological ambiguity of history, which is its natural property, opens up opportunities for it that no other discipline has. Historical science is a full-fledged science at the level of “research” and is also capable of productively combining the methods of science and representation techniques from literature and art at the level of its “organization and representation”.  In addition, the main motive of White’s proposed article is to emphasize the second important function of historical science along with the study of the past, namely, the constant rethinking of how the past can be used to make an ethically responsible transition from the present to the future, free from the “burden of history” (negative patterns of behavior, such as aggression in foreign policy toward neighboring countries, traumatic historical experience in connection with such aggression, etc.). Historians play a decisive role in this process of liberating societies from this kind of consequences of the past - “the burden of history”. Therefore, along with the principles of scientific objectivity and truth, we must seriously and consciously accept the principle of ethical responsibility of the historian, which means  realizing of the “humanizing effect” of studying  history. Стаття присвячена розгляду основних ідей важливої праці американського теоретика історії Хейдена Вайта - Тягар історії, яка є надзвичайно цікавою як з точки зору еволюції філософсько-методологічного підходу до вивчення історії самого Вайта, так і з точки зору розвитку сучасної теорії історії в межах аналітичної філософії. Автор має на меті ввести в контекст методологічних пошуків філософії історії середини ХХ ст., що стало передумовою для написання цієї знакової для розвитку сучасної філософії історії праці. Слід відмітити, що для широкого наукового загалу зазначена стаття Вайта досі часто залишається в тіні більш відомої його роботи Метаісторія: Історична уява в Європі у ХІХ ст. (1973 р.), що не є дивним, зважаючи на теоретичну та практичну цінність і вагу цієї фундаметальної праці. Проте варто наголосити, що намір кардинально переосмислити концептуально-методологічний інструментарій історичної науки та її роль в суспільстві чітко декларується Вайтом вже в роботі Тягарі історії, яка була опублікована у 1966 році. В статті підкреслюється, що соціальна і політична компетентність громадян, набута завдяки знанням з історії, передбачає здатність приймати виважені рішення з урахуванням наслідків своїх рішень та дій. Ця здатність є критично важливою для функціонування та виживання демократичних суспільств. У цьому контексті запропонований переклад праці Вайта Тягар історії набуває надзвичайної актуальності. Вайт звертає увагу до важливих концептуальних і методологічних проблем сучасної історичної науки - прихильність до “традиційних” практик історіописання доби ХІХ ст., орієнтація на моделі науки та мистецтва позаминулого століття, а також консервативність у відношенні до нових методологічних підходів сучасних філософії науки, теорії літератури та мистецтва. Вайт переконує, що історія має бути бути простором для “методологічного космополітизму” і не боятися активно залучати методи та підходи з інших галузей знання, передусім з інших суспільних і гумантіарних наук. Методологічна неоднозначність історії, що є її природною властивістю, відкриває для неї можливості, яких не має жодна інша дисципліна. Історична наука є повноцінною наукою на рівні “дослідження”, а також здатна продуктивно поєднувати методи науки і техніки репрезентації з літератури та мистецтва на рівні його “організації  і репрезентації”.  Крім того, головним мотивом запропонованої праці Вайта є наголошення на другій важливій функції історичної науки поряд з вивченням минулого, а саме: постійне переосмислення питання, яким чином минуле можна використати для здійснення етично відповідального переходу від сьогодення до майбутнього, позбавленого “тягаря історії” (негативних патернів поведінки, наприклад агресії у зовнішній політиці стосовно сусідніх країн, травматичний історичний досвід у звʼязку з такою агресією, тощо). Визначальну роль у цьому процесі звільнення суспільств від  подібного роду наслідків минулого - “тагаря історії” - відіграють історики. Тому на рівні з приципами наукової обʼєктивності та істинності, ми маємо серйозно і усвідомлено приймати принцип етичної відповідальності історика, що означає реалізацію “гуманізуючого ефекту” від вивчення історії.

Емерджентна теорiя ума Джона Дьюї: Передмова до перекладу сьомого розділу «Природа, життя і тіло-ум» із книги Джона Дьюї «Досвід і природа»

This paper provides a short historical-philosophical commentary on the first Ukrainian translation of the seventh chapter, «Nature, Life and Body-Mind», from John Dewey’s Experience and Nature, first published in 1925, and which has since been regarded as Dewey’s philosophical magnum opus. This commentary includes a short history of the book, a description of its structure, as well as a brief consideration of its significance from both historical and contemporary perspectives. The paper briefly discusses the book’s main methodology, denotative method, which treats experience from a functional perspective the essence of which can be thought of as the practice-theory-practice pattern. For Dewey, implementing this method into philosophy should make the latter more practical and effective. Experience and Nature is a clear expression of Dewey’s overall metaphysics and philosophy of mind and the book’s seventh chapter is central when it comes to Dewey’s solution to the mind-body problem. Thus, the paper briefly discusses Dewey’s emergent theory of mind, which is Dewey’s metaphysical solution to the mind-body problem, and which aims at restoring the continuity between nature and experience. Since this translation is in a sense experimental, this or that terminological approach should not be understood as the ultimate truth. Thus, any constructive criticism, correctives and suggestions are welcomed. The pragmatic approach to philosophy and philosophizing is essentially fallibilist, and philosophical translation is in no way exception to that. This translation is a part of Dewey’s Experience and Nature Centennial celebration organized by Center for Dewey Studies at Southern Illinois University Carbondale.У статтi надається короткий iсторико-фiлософський коментар до першого українського перекладу сьомого роздiлу, «Природа, життя i тiло-ум», iз книги Джона Дьюї Досвiд i природа, що була вперше опублiкована у 1925 роцi й з того часу вважається фiлософським magnum opus Дьюї. Цей коментар включає короткий огляд iсторiї появи книги, опис ї ї структури та значущостi як у час ї ї появи, так i з точки зору сучасностi. У статтi коротко розглядається головна методологiя книги, а саме метод емпiрико-натуралiстичної фiлософiї Дьюї, який має назву денотативного методу, що розглядає поняття досвiду iз функцiональної точки зору, та сутнiсть якого можна узагальнити патерном практика-теорiя-практика. Впровадженя такого методу, на думку Дьюї, зробить фiлософiю бiльш практичною та ефективною. Досвiд i природа є чiтким вираженням метафiзики та фiлософiї ума Дьюї загалом, а сьомий роздiл є центральним стосовно його пропозицiї щодо вирiшення проблеми спiввiдношення ума й тiла зокрема. У зв’язку з цим, у статтi коротко розглядається емерджентна теорiя ума Дьюї, що є метафiзичним вирiшенням проблеми спiввiдношення ума й тiла та яка має за мету вiдновити тяглiсть мiж природою та досвiдом. Оскiльки запропонований переклад є у певному сенсi експериментальним, той чи iнший термiнологiчний пiдхiд не має розумiтися як iстина в останнiй iнстанцiї, а отже, будь-якi конструктивнi критичнi коментарi, корективи та побажання тiльки вiтаються. Прагматичний пiдхiд до фiлософiї та фiлософування є сутнiсно фалiбiлiстським, i фiлософський переклад аж нiяк не є тому виключенням. Цей переклад є частиною святкування, присвяченого сторiччю публiкацiї книги Досвiд i природа, що проводиться Центром вивчення Дьюї (Center for Dewey Studies), що знаходиться у Пiвденноiллiнойському унiверситетi Карбондейл (Southern Illinois University Carbondale)

Тягар історії

This is the first Ukrainian translation of the article “The Burden of History” (1966) by Hayden White. This paper is extremely important in perspective of the evolution of White's philosophical ideas within the theory of history, which resulted in his famous “Metahistory: The Historical Imagination in Nineteenth-century Europe” (1973). (Translated from English into Ukrainian by Olena Mishalova).Це перший український переклад статті Хейдена Вайта «Тягар історії» (1966). Ця стаття є надзвичайно важливою з огляду на еволюцію філософських ідей Уайта в теорії історії, результатом якої стала його знаменита «Метаісторія: історична уява в Європі дев’ятнадцятого століття» (1973). (Переклад з англійської на українську Олени Мішалової)

Естетичний інтелект як людський капітал в системі освітніх цінностей та лідерства

Human capital can be considered a fundamental characteristic of a developed society, as it becomes a prerequisite for the public good in its form of intellectual abilities and practical skills while determining human capacity for self-realization and high-quality work. Human capital grows through investments, and education is considered one of them. However, focusing solely on the instrumental or economic aspect of human capital is not comprehensive; economic and value aspects can be seen as complementary. If profitability emerges as a form that realizes not only professional skills but also a value system or type of “intelligence”, the question arises: is modern education of sufficient quality to be not only economically justified but also socially efficient? What specific forms of intellectual activity might be used in the process of training modern leaders? The authors of the article claim that the 21st century is witnessing an “aesthetic renaissance”, as a result of which aesthetic values are regarded as those that enable added value, influencing informational and economic contexts, among others. Aesthetic excellence is becoming an increasingly important factor. At the same time, in the modern theory of teacher training, the aesthetic foundation of leadership potential remains insufficiently appreciated. The deficit of philosophical thinking among leaders, and the narrowing of emotional, ethical, and aesthetic intelligence, remains a real practical issue that requires additional attention. The article explores the prospects of the modern leadership paradigm focused on value-philosophical and aesthetic models of forming and functioning emotional intelligence as the foundation of human capital, considering the systemic changes occurring in the educational sphere. The key theme of the study is aesthetic intelligence as a topical educational value, its role, essence, advantages, characteristics, morality, and aestheticism—a purposeful clarity of thought that, under favourable circumstances, ensures successful outcomes. The analysis of modern approaches in leadership theory demonstrates the research focus on the creative foundations of leadership intellectual culture, which do not contradict contemporary views on the multidimensionality of intelligence and rationality. None of the types of intelligence can be considered dominant. Modern intellectual criteria extend beyond the rational standard: they interpret reason as a creative phenomenon, consider multiple ways of perceiving the world and interacting with it, and incorporate the aesthetic criterion into the epistemological framework. Therefore, it is reasonable to justify the view that aesthetics, art, and science can be understood as forms of knowledge and products of aesthetic intelligence. Aesthetic intelligence manifests in aesthetic taste and individual style. Theories of aesthetic taste are valuable for psychological, cultural, anthropological, social and other research, but their practical significance is equally important. Attention to aesthetic taste can help to make better decisions, create fairer policies, and develop higher-quality products. The article substantiates the idea that aesthetic intelligence entails an analytical advantage in constructing experience. In epistemology, aesthetic intelligence is researched as a horizon of new ideas through productive imagination and a form of organizing experience (I. Kant, P. Ebbs). The article has also attempted to demonstrate the essential features of this phenomenon, such as the “ability to perceive and interpret beauty” (P. Ferrucci, P. Brown). Considering that aesthetic intelligence is a form of artistic (creative) world perception and a tool for constructing experience, which goes beyond perception and narrow instrumental rationality, these definitions can be revised and significantly expanded. Aesthetic intelligence can be interpreted not only as the “ability to perceive and interpret beauty” but also as constructive thinking aimed at appropriateness, novelty, and uniqueness, as well as creativity and its organized results.У якості фундаментальної характеристики розвиненого суспільства може розглядатись людський капітал, який у формі інтелектуальних здібностей та практичних вмінь стає передумовою суспільного блага, визначає людську спроможність до самореалізації та високоякісної праці. Людський капітал зростає через інвестиції, однією з яких вважається освіта. Утім акцент на суто інструментальному чи економічному аспекті людського капіталу не є вичерпним; економічний та ціннісний аспекти можна розглядати як взаємодоповнюючі. Якщо прибутковість постає формою, яка реалізує не лише професійні уміння, але й певну систему цінностей, тип «інтелекту», то виникає питання чи є достатньо якісною сучасна освіта, щоб бути не тільки економічно виправданою, але й соціально ефективною? Які специфічні форми інтелектуальної діяльності можуть бути корисними у процесі формування сучасних лідерів? Автори статті констатують, що у XXI ст. спостерігається «естетичний ренесанс», внаслідок якого естетичні цінності розглядаються як такі, що уможливлюють додаткову вартість, впливають на інформаційний та економічний текст та ін. Естетична досконалість стає все більш важливим фактором. Водночас у сучасній педагогічній теорії естетична основа лідерського потенціалу залишається все ще недостатньо оціненою. Дефіцит філософського мислення лідерів, звуження емоційного, етико-естетичного інтелекту все ще є реальною практичною проблемою, яка потребує додаткової уваги. У статті розглядаються перспективи сучасної парадигми лідерства зорієнтованої на ціннісно-філософську та естетичну моделі формування та функціонування емоційного інтелекту як основи людського капіталу з урахуванням системних змін, що відбуваються в освітній сфері. Ключовою темою дослідження постає естетичний інтелект як актуальна освітня цінність, його роль, сутність, переваги, характеристики, моральність та естетизм – доцільна ясність мислення, що за сприятливих обставин забезпечує успішні результати. Аналіз сучасних підходів у теорії лідерства демонструє дослідницький акцент на творчих засадах лідерської інтелектуальної культури, шо не суперечить сучасним уявленням про багатомірність інтелекту та раціональності. Жоден з інтелектуальних типів не можна розглядати як домінуючий. Сучасні інтелектуальні критерії виходять за межі раціонального стандарту: трактують розум як творчий феномен, розглядають множинні способи світорозуміння та взаємодії зі світом, включають у епістемологічний каркас естетичний критерій. Отже, є доцільним обґрунтування погляду, згідно з яким, естетику, мистецтво, науку можна розуміти як форму знання та продукти естетичного інтелекту. У якості проявів естетичного інтелекту розглядаються естетичний смак, індивідуальний стиль. Теорії естетичного смаку є цінними для психологічних, культурологічних, антропологічних, соціальних та ін. досліджень, однак їх прикладний сенс є не менш важливим. Увага до естетичного смаку допоможе приймати кращі рішення, створювати більш справедливу політику, розробляти продукти вищої якості. Обґрунтовано ідею, що естетичний інтелект передбачає аналітичну перевагу у конструюванні досвіду. У теорії пізнання естетичний інтелект досліджено як горизонт нових ідей за рахунок продуктивної уяви, форму впорядкування досвіду (І. Кант, П. Еббс). Також здійснено спроби продемонструвати сутнісні риси зазначеного явища, як ««здатності сприймати, інтерпретувати прекрасне» (П. Ферруччі, П. Браун). Враховуючи, що естетичний інтелект є формою художнього (креативного) типу світосприйняття, інструментом конструювання досвіду, що виходить за межі сприйняття, а також вузько-інструментальної раціональності, дані означення можна переглянути і суттєво доповнити. Естетичний інтелект можна тлумачити не лише як «здатність сприймати, інтерпретувати прекрасне», але і як конструктивне мислення, спрямоване на доцільність, новизну, унікальність; творчість та її впорядковані  результати

До розумiння квантової сплутаностi: сучасний холiстський пiдхiд

Idea of quantum entanglement is discussed in the context of debate about the Einstein-Podolsky-Rosen thought experiment and some theoretical studies of quantum systems. It is noted that Schrödinger invented this idea in 1935 in order to fix some features of the quantum-mechanical description of two systems with temporary interaction. However, he did not grasp essence of these features really. In view of the concepts of mixture and statistical operator proposed by von Neumann and adopted by Schrödinger in 1936, it is argued that the idea of entanglement and related terminology are not necessary in quantum mechanics. One can use this idea and terms "entanglement" etc. as "visual" surrogates for the "mixture – statistical operator" pair. Deeper comparative analysis of several theoretical works by Schrödinger, von Neumann, and Landau showed that the modeling of non-trivial complex quantum systems as quasi-classical aggregates has been gradually overcome. Instead, wholeness of such quantum systems was actually recognized step by step. Thus, wholeness is immanent not only to quantum phenomena, as Niels Bohr had argued, but also to the quantum systems themselves, objectively. The pair "mixture – statistical operator" and especially the pair "mixed state – density matrix" similar to it appear to be adequate tools to comprehend and describe wholeness of diverse quantum reality. It is insisted, it is advisable to understand the surrogate idea of entanglement and relevant terminology in the same sense. In mature quantum paradigm, they are possible but not necessary theoretical tools to grasp wholeness of reality. Respectively, acceptable understanding of quantum entanglement must be based on recognition of quantum wholeness. Philosophically speaking, the idea of entanglement is understandable and conditionally acceptable in the view of contemporary rational holism, or holistic rationality. The clarified understanding of quantum entanglement, as well as Bohr's substantiation of wholeness of quantum phenomena, demonstrates irreducibility of the Universe to any quasi-classical aggregate. Moreover, all this supports the view of the Universe as real wholeness, which rational holism intends to grasp. It is concluded, further development and regular implementation of rational holism have the undoubted potential for revolutionary replacement of the hitherto widespread worldview in the spirit of Democritus and pure analytical methodology of knowledge.Ідея квантової сплутаності обговорюється у контексті дискусії щодо мисленого експерименту Ейнштейна – Подольського – Розена і деяких теоретичних студій квантових систем. Вказано, що Шредінгер вимислив ідею квантової сплутаності у 1935 році з метою фіксації деяких особливостей квантово-механічного опису двох систем з певною взаємодією. Проте насправді він не осягнув сутність цих особливостей. А з огляду на поняття суміші та статистичного оператора, запропоновані фон Нейманом і у 1936 році запозичені Шредінгером, аргументовано, що ідея квантової сплутаності й пов’язана з нею термінологія не є необхідними у квантовій механіці. Цю ідею і термін "сплутаність" тощо припустимо використовувати як  "наочні" сурогати пари "суміш – статистичний оператор". Поглиблений компаративний аналіз низки теоретичних праць Шредінгера, фон Неймана і Ландау показує, що моделювання нетривіальних квантових систем як квазі-класичних агрегатів було поступово подолане. Натомість крок за кроком визнавалась цілісність квантових систем. Таким чином, цілісність іманентна не тільки квантовим явищам, що доводив Бор, а й квантовим системам самим по собі, об’єктивно. Пара "суміш – статистичний оператор" й особливо схожа з нею пара "змішаний стан – матриця щільності" виявляються адекватними засобами розуміння та опису цілісності багатоманітної квантової реальності. Стверджується, що доцільно розуміти сурогатну ідею сплутаності й відповідну термінологію у цьому ж сенсі. У зрілій квантовій парадигмі вони являють собою можливі, але не необхідні теоретичні інструменти осягнення цілісної реальності. Відповідно, прийнятне розуміння квантової сплутаності мусить базуватися на визнання квантової цілісності. Філософські кажучи, ідея сплутаності піддається розумінню і умовному прийняттю з огляду на сучасний раціональний холізм, або холістську раціональність.     З’ясоване розуміння квантової заплутаності, як і обґрунтування Бором цілісності квантових явищ, демонструє незвідність Всесвіту до будь-якого квазі-класичного агрегату. Більше того, усе це підтримує погляд на Всесвіт як на реальну цілісність, котру намагається осягнути сучасний раціональний холізм. Зроблено висновок, що подальший розвиток і регулярне впровадження раціонального холізму має безсумнівний потенціал революційної заміни дотепер поширеного світогляду в дусі Демокрита та чистої аналітичної методології пізнання

До проблеми iсторичного пiдґрунтя неформальної логiки (iсторико-логiчне дослiдження)

Informal logic emerged in the late 1970s as an attempt to create a logic that analyses and evaluates the kinds of reasoning people encounter daily. This includes reasoning in political and social discussions, media, advertising, and everyday interpersonal communication. During the early stages of developing informal logic, scholars viewed it as an alternative to formal logic. In the 1990s, this view was clarified: these two logics are not alternatives but complement each other.The paper examines the history of the formation of the informal movement. It aims to identify the historical preconditions that led to the emergence of informal logic. In this regard, the author studies the historical period from the 1950s to the 1990s.The paper identifies two types of preconditions: conceptual and pedagogical. Drawing on the works of Steven Toulmin and Chaim Perelman from the late 1950s, the author highlights the criticism of formal (symbolic, mathematical) logic as a key conceptual precondition. The criticism is that formal logic does not have the tools for analysing reasoning used in real-life situations. From this premise follows the proposal to give logic an empirical character - to develop practical tools for analysing and evaluating real arguments. Another conceptual precondition is to involve informal fallacies in logical consideration, which was convincingly argued in Charles Hamblin’s famous work «Fallacies» (1970).In the paper, the author studies the history of university logic teaching from the 1950s to the 1970s. Summarising, the author states that the dissatisfaction expressed by teachers and students regarding the courses on symbolic logic, along with the appearance of new logic courses and textbooks, played a crucial role in the emergence of the informal initiative.Неформальна логiка виникає наприкiнцi 1970-х рокiв як спроба розвинути тип логiки, який спрямований на аналiз та оцiнку таких мiркувань, з якими людина щодня стикається в полiтичних i соцiальних дискусiях, у засобах масової iнформацiї, рекламi i повсякденному мiжособистiсному спiлкуваннi. На ранньому етапi становлення неформальної логiки науковцi розглядали ї ї як альтернативу формальнiй логiцi. У 1990-х ця позицiя була уточнена – цi двi логiки не є альтернативами, вони доповнюють одна одну.Стаття присвячена дослiдженню iсторiї становлення неформального руху. Її метою є виявлення iсторичних передумов, якi сприяли появi iнiцiативи неформальної логiки. До розгляду авторка взяла iсторичний перiод з 1950-х до 1990-х рокiв.У статтi вирiзняються два типи таких передумов – концептуальнi i педагогiчнi. По-перше, базуючись на працях Стiвена Тулмiна i Хаїма Перельмана кiнця 1950-х рокiв, авторка виокремлює як концептуальну передумову критику формальної (символiчної, математичної) логiки, сутнiсть якої полягала у ї ї неспроможностi аналiзувати мiркування, з якими люди стикаються у реальному життi (як професiйному, так i буденному), наприклад, у рiзноманiтних суперечках. З цiєї передумови випливає пропозицiя надати логiцi емпiричного характеру – розробити дiєвi iнструменти для аналiзу та оцiнцi аргументативних мiркувань. Ще одна концептуальна передумова – це iдея залучити до логiчного розгляду неформальнi помилки, яка була переконливо обґрунтована у знаменитiй працi Чарльза Гемблiна «Помилки» (1970).Розглянувши iсторiю унiверситетського викладання логiки у 1950 -1970-х роках, у статтi обґрунтовується, що незадоволенiсть як викладачiв, так i студентiв тогочасними курсами з символiчної логiки, розробка нових логiчних курсiв, видання нових пiдручникiв i посiбникiв з логiки, якi мали практичну спрямованiсть, стали значущим iсторичним пiдґрунтям для появи неформальної iнiцiативи

Штучний інтелект і академічна доброчесність в контексті епістемології чеснот

The aim of this article is to examine the specificity of academic integrity in the context of the increasing use of artificial intelligence (AI) in research. Traditional epistemology does not address the specific challenges posed by this issue, so it is necessary to incorporate virtue epistemology. Proponents of this approach believe that knowledge is the result of the proper use of epistemic virtues such as openness to truth, attentiveness, and intellectual honesty. Thus, virtuous knowledge arises when a person uses epistemic virtues to arrive at the truth.   Key epistemic virtues threatened by AI are epistemic autonomy and responsibility. Autonomy allows a subject to maintain its beliefs independently, while responsibility refers to the epistemic agent's accountability for the reliability of its beliefs. In addition to virtues, we also consider epistemic vices. These characteristics of knowledge help us to formulate the concept of an epistemic agent within the framework of virtue epistemology.   Based on the concept of the epistemic agent, we examine epistemic authority, its functions, and the problems that arise in interacting with it. Do we lose epistemic autonomy when we rely on authority? Is belief based on authority rationally justified? Is a person responsible for beliefs formed through reliance on authority, especially when this leads to negative consequences?   Based on our research, we address the following questions Does AI have epistemic virtues and can it be considered an epistemic authority? The main problem is that AI is not an autonomous agent and cannot be held accountable for its information or analysis as a human authority can. AI is incapable of justifying its conclusions by epistemic virtues. Its knowledge is entirely dependent on the data provided and the methods of training, and it cannot independently assess the reliability or ethical implications of its answers. Under certain conditions, however, AI can exhibit some epistemic virtues, but this requires constant interaction with humans.   The final section of the article explores the possibility of maintaining academic integrity when interacting with AI, considering its functioning through the lens of virtue epistemology in real educational and research contexts.Мета статті – розглянути особливості академічної доброчесності в контексті зростаючого використання штучного інтелекту в дослідженнях. Традиційна епістемологія не враховує специфіку цього питання, тому необхідно звернутися до епістемології чеснот. Представники цього підходу вважають, що знання є результатом правильного використання епістемічних чеснот, таких як відкритість до істини, уважність та інтелектуальна чесність. Отже, доброчесне знання виникає, коли особа використовує інтелектуальні чесноти для досягнення істини. Особливими епістемічними чеснотами, що під загрозою через використання ШІ, є епістемічна автономія та відповідальність. Автономія дозволяє суб’єкту самостійно підтримувати власні переконання, а відповідальність несе епістемічний суб'єкт щодо достовірності своїх переконань. Разом з чеснотами ми розглядаємо й епістемічні вади. Ці характеристики знання допомагають нам сформулювати поняття епістемічного суб'єкта в контексті епістемології чеснот. Грунтуючись на понятті епістемічного суб'єкта ми розглядаємо епістемічний авторитет, його функції та проблеми, які виникають при взаємодії з ним. Чи втрачаємо ми епістемічну автономію, коли довіряємо авторитету? Чи є раціональною віра на основі авторитету? Чи несе людина відповідальність за переконання, набуті через авторитет, особливо якщо це має негативні наслідки? На основі дослідження ми відповідаємо на питання: чи володіє ШІ епістемічними чеснотами і чи може бути епістемічним авторитетом. Основною проблемою постає те, що ШІ не є самостійним епістемічним суб'єктом і не може відповідати за інформацію чи аналіз, як це робить людина. Він не здатний обґрунтовувати свої висновки через брак чеснот. Знання ШІ залежать від даних і методів навчання, тому він не може оцінити їх достовірність або етичні наслідки. Проте, за певних умов ШІ може демонструвати епістемічні чесноти, але це вимагає постійної взаємодії з людиною. Фінальний розділ статті розкриває можливість академічно доброчесної взаємодії зі штучним інтелектом з урахуванням особливостей його функціонування з точки зору епістемології чеснот в реальних навчальних та дослідницьких кейсах. &nbsp

Метафізика культури Карла Поппера: світ 3 та його значення для людини

This article is devoted to Karl Popper's conception of culture, which is original and relevant for modern rationalist philosophy, social sciences and humanities. The author posits the necessity of employing the term "metaphysics of culture" to designate his conceptualization of the world 3 as a man-made objective reality that persists through language and exerts a feedback effect on the human capacity to shape one's self. Popper developed this conception on the foundation of emergent evolutionism, pluralistic interactionism, and critical rationalism. The author states that Popper attempted to reconcile his metaphysical conception with the data of modern science. Additionally, like Kant in his time, he was morally motivated. Popper was convinced that rationality, creativity, civility, and morality are potentially inherent in human beings. He sought to explain "How are they possible?" in the Kantian spirit. This article argues that Popper's metaphysics of culture is based on the principles of critical rationalist metaphysics and avoids the extremes of materialist reductionism, psychologist subjectivism, and normative idealism. The article presents a complete reconstruction of Popper's metaphysics of culture, centered around four principles: (1) the principle of emergent exosomatic evolution; (2) the principle of man-made culture; (3) the principle of the linguistic nature of culture; (4) the principle of pluralistic interaction. The article employs a primarily apologetic strategy. The author also addresses the arguments of those who have criticized the Popper's conception of culture. In conclusion, Popper's metaphysics of culture can be considered comprehensive, fundamental and significant. It merits the attention of both philosophers and scientists alike. Popper's most notable contribution is his elucidation of the process through which the human being becomes a self. This formation is influenced by two key factors: biological evolution, particularly the evolution of language, and interaction with the world of culture. Feedback from the world of objective knowledge, a critical stance on the products of one's mental activity, grasping and understanding the objects of the world 3, and discussions with other people are the conditions for human self-transcendence, self-improvement and the development of a mature personality.Стаття присвячена оригінальній та актуальній для сучасної раціоналістичної філософії, соціальних і гуманітарних наук концепції культури Карла Поппера. Автор обґрунтовує доцільність використання терміну «метафізика культури» для позначення його концепції світу 3 як створеної людьми об’єктивної реальності, що зберігається через мову і здійснює зворотній вплив на здатність людей формувати свою самість. Поппер розробив цю концепцію на основі емерджентного еволюціонізму, плюралістичного інтеракціонізму і критичного раціоналізму. Автор стверджує, що Поппер намагався узгодити свою метафізичну концепцію з даними сучасної науки. Крім того, як і свого часу Кант, він мав моральну мотивацію. Поппер був переконаний, що раціональність, творчість, цивілізованість і моральність потенційно приманні людині, і прагнув пояснити «Як вони можливі?» у кантівському дусі. З цієї перспективи у статті наголошується, що метафізика культури Поппера ґрунтується на принципах критичної раціоналістичної метафізики й уникає крайнощів матеріалістичного редукціонізму, психологістського суб’єктивізму та нормативного ідеалізму. У статті представлено цілісну реконструкцію метафізики культури Поппера, зосереджену навколо чотирьох принципів: (1) принцип емерджентної екзосоматичної еволюції; (2) принцип антропогенності культури; (3) принцип лінгвістичної природи культури; (4) принцип плюралістичної взаємодії. Головна стратегія, яка реалізується у статті, переважно апологетична. Разом з тим автор звертається до аргументів тих дослідників, які критикували попперівську концепцію культури. Головний висновок полягає у тому, що метафізику культури Поппера можна вважати фундаментальною, методологічно послідовною і значущою. Вона заслуговує на увагу як філософів, так і науковців. Однак найбільш значимим внеском Поппера є з’ясування процесу, через який людина стає самістю. На цей процес впливають два ключові фактори: біологічна еволюція, зокрема еволюція мови, та взаємодія зі світом культури. Зворотний зв’язок від світу об’єктивного змісту знання, критична позиція щодо продуктів своєї розумової діяльності, осягнення та розуміння об’єктів світу 3, дискусії з іншими людьми є умовами можливості самотрансценденції, самовдосконалення та розвитку людини як зрілої особистості

Георгій Челпанов: традиціоналіст чи психологіст у логіці?

The central inquiry of this article is of significant importance: What was the predominant trajectory in Georgy Chelpanov's logical evolution? This investigation delves into the prevalent approaches to logic at the turn of the 19th and 20th centuries: mathematical logic, psychologism in logic, and the traditional approach to logic.   Mathematical logic, often called the "new logic," arose as a response to metaphysical influences on logic. Therefore, this "new logic" rejects metaphysical influences and moves towards algebra. On the other hand, psychologism in logic remains in this period. Although more logical directions can be found in this period (for example, "epistemological" is often indicated), I focus on three. Furthermore, the third, the last, but not the last in terms of its influence and prevalence among scientists, is traditional. Here, we are talking about the general presentation of logic, which is inherent in the university and dates back to the Middle Ages. Adepts in this direction are most interested in questions about concepts, judgments, reasoning, etc.   So, to what direction can the logical development of Georgy Chelpanov be attributed? On the one hand, there is a desire to count the researcher among the supporters of psychologicalism in logic because during his "kyiv period," he founded the first psychological laboratory in 1897. Also, in his work "Textbook of Logic," Georgy Chelpanov often uses terminology inherent in psychology. On the other hand, Chelpanov repeatedly points out that psychology should not influence logic. Moreover, he suggests considering logic as a normative discipline. In conclusion, Georgy Chelpanov is at the junction of psychologism and the traditional approach. He is not a supporter of strong psychologism, but his writings have manifestations of weak psychologism. As for the traditional direction, the textbook by Georgy Chelpanov is a vivid example of this approach, starting with the structure and topics the author considers and ending with the definitions offered there. The article also describes the scientific environment, which in the mentioned period was subject to several prohibitions due to the occupation of the russian empire, which also affected the development of logic or any other science.Стаття вибудовується навколо питання: який напрям у логічному доробку Георгія Челпанова превалює? Тут йдеться про популярні підходи у логіці наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть. А саме: математична логіка, психологізм у логіці і традиційний підхід до логіки.          Математична логіка, яку часто називають «новою логікою» виникає як відповідь на метафізичний вплив на логіку. Відтак, ця «нова логіка» рухається у бік алгебри здебільшого переслідуючи мету «очистити» логіку від філософії. З іншого боку монети, у вказаний період досі залишається психологізм у логіці. Тут застосовується інструментарій, який притаманний саме психології, що різко контрастує з першим згаданим підходом. Хоч і напрямків у логіці у цей період можна віднайти більше (наприклад часто вказують ще на «гносеологічний»), але я фокусуюся саме на трьох. І третій, останній, але не останній за своїм впливом та поширеністю серед науковців – традиційний. Тут йдеться про загальний виклад логіки, який притаманний в університеті і починається ще з часів Середньовіччя. Адепти цього напрямку найбільше цікавляться питаннями про поняття, судження, міркування тощо.          Тож, до якого напрямку можна віднести логічний доробок Георгія Челпанова? З одного боку, виникає бажання зарахувати дослідника до прихильників психологізму у логіці, адже під час свого «київського періоду» він заснував першу психологічну лабораторію у 1897 році. Також у його праці «Підручник з логіки» Георгій Челпанов часто використовую термінологію, яка притаманна психології. Але з іншого боку, науковець неодноразово вказує на те, що психологія не повинна впливати на логіку. І пропонує розглядати логіку як нормативну дисципліну. У висновках я приходжу до того, що Георгій Челпанов знаходиться на стику психологізму та традиційного підходу. Він не є прихильником сильного психологізму, але прояви слабкого у його працях наявні. Що стосується традиційного напрямку, то підручник, який Георгій Челпанов написав є яскравим прикладом цього підходу починаючи із структури і тем, які автор розглядає, закінчуючи визначеннями, які там пропонуються. Також у статті описується наукове середовище, яке у згаданий період зазнавало низку заборон через окупацію російської імперії, що також впливало на розвиток логіки чи будь-якої іншої науки